ГОРДІСТЬ ВІННИЦІ - 100 відомих вінничан, які прославили наше місто!

Вступ: Сповідь Старого Бугу

Кажуть, міста будуються з каменю, сталі та скла. Але я, старий Бог — річка, яку ви нині називаєте Південним Бугом, — знаю правду. Міста будуються з людей. З їхніх мрій, що розбиваються об гранітні пороги, і з їхньої волі, яка прокладає нові русла в історії.

Слухайте мою течію. Я пам’ятаю часи, коли на цих берегах стояли лише густі ліси, а вітер гуляв Поділлям, не знаючи перешкод. Я бачив, як закладалися перші дерев'яні стіни вінницького замку, як місто горіло і відроджувалося, як мінялися епохи, прапори та імена. Але незмінним залишалося одне — дух людей, які народжувалися на моїх берегах або приходили сюди, щоб залишити свій слід назавжди.

Ця книга — не просто сухий біографічний довідник. Це сто віддзеркалень у моїх водах. Сто золотих ниток, з яких виткане сучасне полотно Вінниці. Я покажу вам їх усі. Ми пройдемо крізь тумани минулого, де ховаються тіні полководців, геніальних письменників, винахідників і лікарів. А потім ми вийдемо на залиті неоновим світлом вулиці сучасності, щоб подивитися в очі тим, хто творить історію просто зараз: музикантам, айтівцям, воїнам, спортсменам та митцям.

П'ятдесят постатей з минулого і п'ятдесят героїв нашого часу. Половина з них вже стала бронзовими пам'ятниками та назвами вулиць, інша половина — дихає з вами одним повітрям, п'є каву на Європейській площі й веде Вінницю у майбутнє.

Їх поєднує одне: неймовірна, вперта, подільська жага до життя і творення. Сідайте ближче до води. Я починаю свою розповідь.

РОЗДІЛ 1. Сонцепоклонник із Замостя

Михайло Коцюбинський (1864–1913)

Історична постать | Література

Я добре пам’ятаю той вересневий день 1864 року. На Замості, у скромній садибі дрібного урядовця, народився хлопчик. Тоді ніхто не міг уявити, що ця дитина стане великим європейським письменником, майстром психологічного імпресіонізму, який навчить українську літературу бачити світ у найтонших відтінках світла й тіні. Його звали Михайлик.

Коцюбинський ріс серед розмаїття вінницької природи. Його родинна садиба, яка нині стала музеєм, була для нього першим всесвітом. Я пам'ятаю, як він, ще зовсім малий, годинами сидів у саду, спостерігаючи за тим, як сонячні промені пробиваються крізь листя лип і яблунь, як метушаться комахи, як вітер грається з травою. Саме тут, на вінницькій землі, у ньому зародилася та феноменальна чутливість до краси, яка згодом зробила його «Сонцепоклонником».

Дитинство Михайла не було безхмарним. Батько, Михайло Матвійович, мав складний характер, часто міняв роботу, через що родина змушена була переїжджати з місця на місце містечками Поділля — Бар, Шаргород. Але Вінниця завжди залишалася тим якорем, куди сім'я поверталася в моменти найбільших життєвих бур. Коли батько втратив роботу і здоров'я, а матір осліпла, на плечі юного Михайла, якому тоді ледве виповнилося двадцять, лягла відповідальність за всю велику родину.

Він не зламався. Давав приватні уроки, займався самоосвітою, адже через брак коштів не зміг закінчити університет. Проте його справжнім університетом стало саме життя і непереборна жага до читання. Він ковтав книги європейських філософів і письменників, вбираючи в себе новітні ідеї свого часу.

Свій літературний шлях Коцюбинський почав не з гучних тріумфів. Його перші проби пера критикували за наслідування. Але він шукав свій власний голос. І він знайшов його, відмовившись від традиційного на той час етнографічного народництва. Михайло Коцюбинський зробив революцію: він переніс фокус із зовнішніх подій на внутрішній світ людини, на її психологію, на найтонші рухи душі.

Його доросле життя пролягло через Чернігів, де він пропрацював багато років, через Крим та Карпати, через сонячну Італію (Капрі), де він лікувався і спілкувався з європейською інтелігенцією. Але куди б він не їхав, у його текстах завжди відчувалося те саме світло, яке він вперше побачив у вінницькому саду.

«Intermezzo» — геніальна новела, де втома від міського життя і людського горя лікується тишею природи, співом жайворонків і присутністю сонця. Це сповідь його власної виснаженої душі.

«Тіні забутих предків» — шедевр, який відкрив світові магічний світ Гуцульщини, містику гір і трагедію людського кохання, рівну шекспірівським драмам.

«Fata Morgana» — глибоке дослідження соціальних зламів, сільських бунтів, де замість чорно-білих кліше він показав живу трагедію кожної окремої людини.

Він був естетом у всьому. Одягався за останньою європейською модою, мав вишукані манери, любив екзотичні квіти. У його кімнаті завжди стояли агави, які нагадували йому про теплі краї. Але за цією зовнішньою бездоганністю ховалося слабке здоров'я (хвороба серця і туберкульоз) та душа, яка щодня пропускала через себе чужий біль. Він працював у статистичному бюро, бачив неймовірну бідність і страждання людей, і це розривало його вразливе серце.

Михайло Коцюбинський пішов із життя зарано, у віці 48 років. Проте він встиг зробити головне — вивів українську літературу на європейські простори, довівши, що вона може бути сучасною, глибоко психологічною та філософською.

Сьогодні у Вінниці, на тій самій вулиці, що носить його ім'я, стоїть його хата-музей. Там досі ростуть ті самі породи дерев, які він любив. І щоразу, коли сонце відбивається у моїх водах, я згадую хлопчика із Замостя, який навчився ловити це світло і перетворювати його на вічні слова. Він — перша гордість цього міста. Перша нитка нашого полотна.

РОЗДІЛ 2. Народний нерв і ритм сучасного міста

Віктор Бронюк (нар. 1979)

Сучасна постать | Музика, громадська діяльність, волонтерство

Мої води течуть невпинно, змиваючи пил століть. Я бачив, як на зміну кінним екіпажам прийшли швидкісні трамваї, як замість тьмяних гасових ліхтарів мої береги осяяли неонові вогні набережних та лазерні промені фонтанів. Місто змінило свій саундтрек. Замість рипіння возів і церковних дзвонів зазвучали автомобільні сирени, електронні біти та гітарні рифи. І в цій новій, поліфонічній симфонії Вінниці ХХІ століття виокремився один голос — потужний, іронічний, щирий і на сто відсотків подільський.

Це голос Віктора Бронюка.

Якщо Коцюбинський досліджував душу нашого краю через витончені півтони імпресіонізму, то Бронюк зробив це через запальний ска-панк, народний колорит і відверту самоіронію. Він став тією сучасною ланкою, яка довела: щоб бути зіркою всеукраїнського масштабу, не обов’язково втрачати своє коріння, одягати пластикову маску столичного гламуру і забувати, звідки ти родом.

Я пам'ятаю його ще студентом. Хлопець із села Соколова, що на Хмільниччині, приїхав до Вінниці здобувати фах вчителя історії та художника. Він часто гуляв моїми берегами, спускаючись від педуніверситету до води. Міцно збитий, усміхнений, з невичерпним джерелом енергії. Вінниця прийняла його одразу, бо він був «своїм» — без зайвого пафосу, але з великим внутрішнім стрижнем. Віктор не просто вчився; він дихав цим містом. Грав у КВК, брав участь у театральних постановках, працював у міській раді, займаючись питаннями культури. Здавалося б, попереду рівна, стабільна кар'єра чиновника або педагога. Але в його голові вже тоді звучала музика, яка вимагала виходу.

У 2005 році, коли український шоу-бізнес був переповнений штучними поп-проєктами, Віктор разом із друзями робить несподіваний крок. Вони створюють гурт із парадоксальною назвою «ТіК» — «Тверезість і Культура».

Це був вибух. Це був справжній культурний шок, але шок позитивний. Коли у 2006 році на радіостанціях зазвучала пісня «Олені», заспівана в дуеті з білоруським гуртом «Ляпис Трубецкой», країна завмерла, а потім — вибухнула сміхом і танцями. Здавалося б, прості слова, проста мелодія, баян і труби. Але в цьому була така колосальна доза щирості, якої українці давно не чули. Бронюк не намагався співати академічним вокалом чи прикидатися мачо. Він вийшов на сцену таким, яким він є: звичайним українським чоловіком, з хитринкою в очах, з подільським акцентом, з любов'ю до життя.

Його пісні миттєво ставали народними:

«Вчителька» — гімн усіх шкільних випускних, де під легкий ритм захована глибока повага до складної професії.

«Свєта» та «Сірожине пірожине» — іронічні замальовки з нашого з вами повсякдення, де кожен впізнавав своїх сусідів, знайомих або й самого себе.

«Люби ти Україну» — потужний, пронизливий маніфест, який без зайвого пафосу і шароварщини сказав про найголовніше. Пісня, яка стала пророчою і гімном спротиву для багатьох під час важких випробувань.

Стиль «ТіК» критики називали по-різному: фолк-рок, ска-панк, «весільний панк». Але насправді це був просто стиль Бронюка. Він зумів зловити той самий нерв українського народу, який вміє сміятися крізь сльози, танцювати, коли важко, і любити свою землю до останнього подиху.

Проте Віктор Бронюк — це не лише про музику і розваги. Коли над Україною згустилися хмари, цей веселий здоровань із баяном показав інший бік свого характеру — сталеву волю та непохитну громадянську позицію.

З початком російської агресії у 2014 році, а згодом і під час повномасштабного вторгнення, Віктор не залишився осторонь. Він не поїхав шукати безпечної гавані за кордоном. Його часто можна побачити у Вінниці не на сцені, а біля волонтерських центрів, за кермом буса, завантаженого амуніцією, дронами та ліками для фронту. Він став обличчям благодійних фондів, організатором зборів, людиною, яка використовує свою популярність не для примноження власних статків, а для порятунку життів. Він отримав звання Почесного громадянина Вінниці, і, повірте мені, старому Бугу, мало хто заслужив його так само заслужено і беззаперечно.

Що робить його унікальним у масштабах нашої історії? Більшість митців, досягнувши слави, їдуть до столиці. Київ вабить можливостями, великими грошима, телевізійними студіями. Віктор Бронюк свідомо залишився вінничанином. Він розбив стереотип про те, що будувати успішну всеукраїнську кар'єру можна лише з київських пагорбів.

Він живе тут. Він ходить цими вулицями, купує продукти на вінницьких ринках, водить дітей до вінницьких шкіл. Його будинок, його родина, його серце — все тут. Він записав чудову пісню-присвяту своєму місту, рядки з якої стали неофіційним девізом багатьох містян: «Вінниця — найкраще місто на землі!» І коли він це співає, у цьому немає ані краплі фальші.

Іноді вечорами, коли сонце ховається за обрієм П'ятничанського лісу, а місто запалює свої вогні, я чую, як десь із відкритих вікон автомобілів або з літніх терас кафе лунають його пісні. Вони змішуються з шумом моїх хвиль. І я посміхаюся своїй старій річковій посмішці. Бо поки у цього міста є такі сини — щирі, талановиті, працьовиті та незламні, — його історія продовжується.

Віктор Бронюк довів: сучасна гордість Вінниці — це не лише пам'ять про минуле. Це дія, творчість і боротьба тут і зараз. Це вміння залишатися собою, навіть коли на тебе дивиться вся країна. Це друга яскрава нитка нашого полотна, міцна і сучасна, сплетена з віри та любові до рідної землі.

РОЗДІЛ 3. Творець кам'яної симфонії

Григорій Артинов (1860–1919)

Історична постать | Архітектура та містобудування

Я, старий Буг, століттями був головним архітектором цієї землі. Я торував русло крізь твердий граніт Подільського щита, намивав пологі піщані пляжі й виточував круті скелясті береги. Довгий час люди, що селилися біля моїх вод, будували несміливо. Їхні дерев’яні хижі тулилися до землі, грузли у весняній багнюці, а пожежі злизували цілі вулиці швидше, ніж я встигав вийти з берегів, аби їх загасити. Вінниця кінця ХІХ століття була звичайним провінційним, напівсільським містечком, яке тихо дрімало під криком чайок.

Але в 1899 році на моїх берегах з'явилася людина, яка наважилася посперечатися зі мною у вмінні творити ландшафти. Він не мав влади над водою, проте він мав владу над каменем, простором і часом. Його звали Григорій Григорович Артинов.

Коли він приїхав сюди з посади військового інженера, йому було тридцять дев'ять років. Зрілий чоловік із пишними вусами, уважним поглядом і текою креслень під пахвою. Його запросили на новостворену посаду першого міського архітектора Вінниці. Тоді ніхто не знав, що цей приїжджий інженер із Ніжина назавжди змінить ДНК цього міста, витягне його з багна провінційності й одягне у вишукані європейські шати.

Я пам'ятаю, як він годинами стояв на моєму високому березі (там, де нині Кумбари), вдивляючись у панораму Замостя. Він бачив не криві вулички й халупи — він бачив проспекти, сквери, величні фасади і шпилі. Він слухав ритм міста і перетворював його на архітектурну симфонію. Артинов став для Вінниці тим, ким Гауді став для Барселони, а Городецький — для Києва. Він був її деміургом.

За двадцять років своєї невтомної праці Григорій Артинов спроєктував і побудував понад сорок визначних об'єктів. Вінниця перетворилася на великий будівельний майданчик. Я чув стукіт молотків, рипіння возів із цеглою та розмови майстрів від світанку до заходу сонця.

Що ж залишив по собі цей геній? Його спадок — це обличчя сучасної Вінниці:

Водонапірна вежа (1912 рік). Це серце міста. Червоноцегляна, струнка, з годинником, що відміряє пульс епох. Артинов побудував її на найвищій точці центрального пагорба. Вона слугувала і для забезпечення міста водою (тоді він кинув виклик моїм водам, пустивши їх металевими трубами до будинків містян), і як пожежна каланча. Сьогодні Вежа — це найвпізнаваніший символ Вінниці, її візитна картка, без якої уявити місто просто неможливо.

Готель «Савой» (1912 рік). Справжній архітектурний шедевр у стилі модерн із елементами необароко. Коли він виріс на головній вулиці (нині Соборна), Вінниця ахнула. П'ятиповерховий велетень кольору слонової кістки та блакитного неба. Це була революція комфорту: перший у місті електричний ліфт, центральне водяне опалення, гаряча вода, електроосвітлення. «Савой» віддзеркалювався у калюжах після дощу, як шматок Парижа, випадково закинутий на Поділля.

Міський театр (1910 рік). Нині це театр імені Миколи Садовського. Артинов створив храм мистецтва, який вражав своєю акустикою та вишуканим декором. Я пам’ятаю, як до нього під’їжджали екіпажі з розкішно вдягненими дамами та кавалерами. Завдяки цій будівлі Вінниця стала культурним центром, куди не соромно було приїжджати найкращим трупам імперії.

Перші залізні мости через Південний Буг. Він з'єднав мої береги не хиткими дерев'яними поромними переправами, а надійними сталевими конструкціями, які пустили містом перший електричний трамвай (проєкт якого він також курував). Я пам'ятаю відчуття важкої, холодної сталі над своїми хвилями — це був крок у нову, індустріальну еру.

Але велич Артинова полягала не лише у створенні розкішних готелів чи особняків для багатіїв. Він був глибоко соціальним архітектором. Він будував жіночу гімназію (нині школа №2), міську думу (нині Торгово-промислова палата), лікарню Пирогова, Пушкінську бібліотеку, народні училища та навіть міські лазні. Він дбав про те, щоб місто було не лише красивим, але й зручним для життя кожного його мешканця.

Григорій Григорович не знав відпочинку. Колеги дивувалися його працездатності. Він особисто контролював якість цегли, глибину фундаментів, сперечався з підрядниками. Його стиль був еклектичним — він вільно грався з модерном, неокласицизмом, готикою, створюючи унікальний «артиновський» почерк. Його будівлі дихали простором, мали витончені лінії карнизів, ковані балкони, які нагадували застигле в металі мереживо.

Проте його доля, як і доля багатьох творців того часу, завершилася трагічно. Настали буремні роки Української революції 1917–1921 років. Влада у Вінниці мінялася з калейдоскопічною швидкістю: більшовики, Директорія УНР, білогвардійці... Місто поринуло в хаос, холод і епідемії.

Восени 1919 року містом прокотилася страшна хвиля висипного тифу. Вона не розбирала, хто перед нею — бідняк чи геніальний зодчий. У грудні 1919 року серце Григорія Артинова зупинилося. Йому було 59 років. Його поховали тихо, без почестей, і сьогодні навіть точне місце його могили втрачене у вирі історії.

Мої води тієї зими скувала глибока крига, ніби на знак жалоби за людиною, яка подарувала цьому місту його найкрасивіше обличчя.

Але митці не вмирають, поки стоять їхні творіння. Сьогодні Артинов повернувся до Вінниці. Він сидить на бронзовій лавці у Європейському сквері — пам'ятник, встановлений вдячними нащадками. Невеликий на зріст, у капелюсі, він дивиться на своє місто. До нього підсідають закохані пари, діти граються біля його ніг, туристи роблять фотографії.

А навколо нього, куди не кинь оком, височіють його діти — будівлі з червоної цегли та білого каменю. Вони пережили дві світові війни, революції та зміну епох. Кожного разу, коли вечірнє сонце лягає золотом на шпиль Водонапірної вежі, а фасад «Савою» засвічується теплими вогнями, Вінниця мовчки каже йому: «Дякую».

Григорій Артинов — це третя нитка нашого історичного полотна. Нитка з найміцнішого архітектурного каменю, яка скріпила Вінницю і зробила її такою, якою ви знаєте її сьогодні. Велична, непохитна гордість міста над Бугом.

РОЗДІЛ 4. Королева спорту з берегів Південного Бугу

Наталя Добринська (нар. 1982)

Сучасна постать | Спорт (Легка атлетика, Олімпійська чемпіонка)

Люди часто порівнюють плин часу з моїми водами: мовляв, він такий же невпинний, швидкий і незворотний. Століттями я спостерігаю, як на моїх берегах метушаться містяни. Хтось іде повільно, схиливши голову під тягарем років, а хтось намагається обігнати вітер. Я бачив багато швидких і сильних. Але є серед них ті, чия воля і витривалість змушують навіть мене, старого річкового бога, шанобливо притихнути.

Ця історія про дівчину, яка довела, що людське тіло здатне на дива, якщо ним керує незламний дух. Історія про сучасну амазонку, яка привезла до Вінниці найвищу нагороду світового спорту — олімпійське золото. Її ім’я — Наталя Добринська.

Наталя народилася у Вінниці весняного дня 1982 року, коли мої береги щойно вкрилися свіжою зеленню. Здавалося, сама енергія пробудженої природи передалася цій дитині. Вона зростала у родині, де спорт був не просто захопленням, а способом життя. Її дитинство пройшло не за відеоіграми, а на бігових доріжках вінницьких стадіонів, серед запаху гаревого покриття, магнезії та розігрітого сонцем тартану. Я пам'ятаю її ще зовсім юною, коли вона пробігала кроси парковими алеями вздовж моєї течії, зосереджена, цілеспрямована, стискаючи кулаки і ковтаючи прохолодне ранкове повітря.

З усіх видів легкої атлетики Наталя обрала найскладніший, найвимогливіший — багатоборство. У світі спорту семиборство називають «віночком легкої атлетики», але насправді це справжня гладіаторська арена для жінок. Щоб перемогти тут, недостатньо бути просто швидкою або просто сильною.

Спортсменка має поєднати в собі непоєднуване:

Вибухову швидкість (для бігу на 100 метрів з бар'єрами та 200 метрів);

Неймовірну стрибучість і координацію (для стрибків у висоту та в довжину);

Грубу фізичну силу і техніку (для штовхання ядра та метання списа);

Колосальну, нелюдську витривалість (для фінального забігу на 800 метрів, коли тіло благає про пощаду).

Це дисципліна для універсальних солдатів спорту, де будь-яка слабкість в одному виді може перекреслити роки тренувань. І Наталя стала в цьому мистецтві справжнім майстром.

Шлях до олімпійського Олімпу ніколи не буває рівним, як поверхня ставка у безвітряну погоду. Це швидше пороги Південного Бугу — бурхливі, небезпечні, де кожен крок вимагає боротьби. Добринська роками йшла до своєї мрії. Вона знала гіркоту поразок, виснажливий біль травм, періоди зневіри, коли м'язи відмовлялися слухати, а результати завмирали на місці. Але вона мала те, що вирізняє геніїв від просто талановитих людей — вміння підніматися після падіння.

Серпень 2008 року. Пекін. Літні Олімпійські ігри. Стадіон «Пташине гніздо» гудів, як розбурханий вулик, дихаючи неймовірною спекою та 100-відсотковою вологістю. Серед головних фавориток змагань з семиборства експерти називали американок, британок, росіянок. Вінничанка Наталя Добринська не була фавориткою номер один у прогнозах букмекерів. Вона залишалася у тіні. Але саме з цієї тіні вона завдала свого чемпіонського удару.

Два дні змагань перетворилися на абсолютний тріумф української легкоатлетики. Наталя виходила на кожен старт зі спокійним, холодним блиском в очах. Вона штовхала ядро далі за всіх, вона летіла над планкою, вона розривала бігову доріжку. Її результати приголомшували. Коли настав час останнього випробування — бігу на 800 метрів, — їй потрібно було просто не відстати занадто далеко від конкуренток, щоб зберегти накопичену перевагу в балах. Вона пробігла так, що не залишила жодних шансів нікому.

6733 бали! Найвищий результат у світі того року. Олімпійська чемпіонка. Коли Наталя, загорнута в синьо-жовтий прапор, з вінком на голові, бігла коло пошани під шалений рев багатотисячного стадіону, її сльози змішувалися з потом. У той момент вся Вінниця, прикипівши до екранів телевізорів пізно вночі, плакала разом із нею. Вона привезла найцінніший шматок металу в історії світового спорту до рідного міста на Бузі.

Але життя великих чемпіонів часто пишеться не лише золотими літерами перемог, а й чорними чорнилами особистих трагедій. У 2012 році Наталя готувалася до своєї наступної Олімпіади в Лондоні. Того ж року, у березні, на Чемпіонаті світу в приміщенні у Стамбулі, вона зробила те, що здавалося неможливим.

У п'ятиборстві (зимовий аналог багатоборства) Добринська набрала 5013 балів. Вдумайтеся в ці цифри! Вона стала першою жінкою в історії людства, яка змогла пробити психологічну і фізичну межу в 5000 балів. Це був абсолютний світовий рекорд, який назавжди вписав її ім'я в аннали світового спорту.

Проте цей космічний успіх відбувався на тлі жахливого особистого болю. Її чоловік і тренер Дмитро Поляков, людина, яка виліпила з неї чемпіонку і була її головною опорою в житті, вмирав від важкого онкологічного захворювання. Наталя встановлювала свій феноменальний рекорд, знаючи, що втрачає найдорожчу людину. Її виступ у Стамбулі був присвятою йому — її останнім великим подарунком для Дмитра, який пішов із життя через кілька тижнів після її тріумфу.

Цей удар міг би зламати кого завгодно. На Олімпіаді в Лондоні 2012 року виснажена горем Наталя вийшла на старт, але не змогла завершити змагання. Біль був занадто великим, рана — занадто свіжою. У 2013 році Королева спорту офіційно оголосила про завершення своєї атлетичної кар'єри.

Чи зникла вона з радарів після цього? Ні. Справжній чемпіон залишається чемпіоном у всьому. Повернувшись до повноцінного цивільного життя, Наталя знайшла в собі сили жити далі, створювати нове щастя, не забуваючи про минуле. Вона стала віцепрезиденткою Федерації легкої атлетики України, громадською діячкою, щасливою матір'ю трьох дітей у новому шлюбі. Сьогодні вона віддає свій досвід і авторитет для розвитку спорту в нашій країні, борючись за те, щоб нові покоління українців мали гідні умови для тренувань і могли перемагати на світових аренах.

Наталя Добринська — це не просто сторінка в довіднику з легкої атлетики. Для Вінниці вона є живим втіленням міцності подільського характеру. Її ім’ям пишаються спортивні школи, її приклад надихає сотні маленьких дівчаток, які щодня приходять на міські стадіони, мріючи коли-небудь повторити її політ над бар'єрами.

Четверта нитка нашого полотна виблискує золотом пекінської медалі та сталевим блиском світового рекорду. І щоразу, коли навесні вздовж моїх берегів біжать юні спортсмени, розсікаючи повітря своїми стрімкими кроками, я чую в їхньому диханні відлуння кроків тієї самої дівчинки, яка навчила Вінницю перемагати світ.

РОЗДІЛ 5. Геній, що сперечався зі смертю

Микола Пирогов (1810–1881)

Історична постать | Медицина та наука

Я, старий Бог-річка, знаю таємницю, яку люди часто намагаються забути. Я знаю, що таке смерть. Століттями мої води забирали з собою опале листя, повалені бурями дерева і людське життя. Вода змиває все, розчиняючи біль у холодному потоці часу. Але одного разу на моєму березі, там, де річечка Вишня впадає у моє русло, оселився чоловік, який кинув виклик самій смерті. Він не мав зброї, окрім скальпеля, і не мав армії, окрім своїх знань.

Цього чоловіка звали Микола Іванович Пирогов.

Дехто скаже: зачекайте, він же не народився у Вінниці! Так, його колиска гойдалася далеко звідси. Він був зіркою світової величини, професором, який рятував життя на полях найкривавіших битв імперії, від Кавказу до Севастополя. Але чи вимірюється приналежність до міста лише місцем народження? Вінниця стала для геніального хірурга не просто місцем відпочинку, а його свідомим вибором, його прихистком, його останнім і найсвітлішим коханням. Він віддав цій землі двадцять років свого життя — і своє безсмертя.

У 1861 році Пирогов, видатний вчений, засновник військово-польової хірургії, опинився в опалі. Його прогресивні погляди на освіту, відмова від тілесних покарань для студентів і боротьба з корупцією серед чиновників зробили його «незручним» для петербурзьких кабінетів. Він пішов у відставку і на заощаджені кошти придбав садибу Вишня під Вінницею (сьогодні це частина міста).

Я пам'ятаю той день, коли він вперше пройшовся берегом. Суворий профіль, густі брови, уважний погляд людини, яка бачила стільки людських страждань, що вистачило б на тисячу життів. Він шукав тут спокою. Але хіба може геній просто сидіти в кріслі-гойдалці?

Дуже скоро тиха садиба Вишня перетворилася на медичну Мекку, до якої потягнулися тисячі людей. Пирогов відкрив тут першу на Поділлі сільську лікарню і безкоштовну аптеку. Я чув, як від раннього ранку до моїх берегів скрипіли вози. Їхали селяни з навколишніх сіл, прибували екіпажі з Києва, Одеси, Москви і навіть з-за кордону.

Микола Іванович вставав на світанку. Він власноруч вирощував лікарські рослини на схилах поблизу моїх вод — цілі плантації ромашки, чебрецю, м'яти, шавлії. З них у його аптеці готували мазі та настоянки.

Пирогов запровадив у Вишні унікальне для тих часів правило, яке багато говорить про його душу: він брав щедрі гонорари з багатіїв, щоб за ці гроші купувати ліки і безкоштовно лікувати бідняків. Для місцевих селян він був не просто лікарем, він був добрим чарівником, який ставив на ноги тих, від кого відмовлялися всі інші ескулапи.

Хоча Пирогов провів у Вінниці свої «пенсійні» роки, його світова спадщина завжди йшла попереду нього. Саме тут, у тиші подільських вечорів, він осмислював те, що зробило його великим:

Ефірний наркоз у польових умовах. Пирогов був першим у світі, хто масово застосував знеболення під час бойових дій. Він позбавив людство від жаху хірургічного втручання «наживо», врятувавши тисячі від больового шоку.

Гіпсова пов'язка. До нього зламані кінцівки часто ампутували, або фіксували дерев'яними колодками. Пирогов вигадав просякнуті рідким гіпсом бинти, які тверділи і надійно тримали кістку. Цей винахід зберіг руки і ноги незліченній кількості солдатів та звичайних людей.

Сортування поранених (Тріаж). Саме він придумав систему, за якою працюють лікарі під час катастроф і воєн навіть сьогодні, у ХХІ столітті. Розділяти пацієнтів на тих, хто потребує негайної допомоги, і тих, хто може зачекати, — це врятувало більше життів, ніж будь-які ліки того часу.

Льодова анатомія. Його детальні атласи зрізів людського тіла стали фундаментом для сучасної топографічної анатомії.

Вінниця дала йому змогу не лише лікувати, а й писати. У Вишні він створив свій знаменитий «Щоденник старого лікаря», де залишив нащадкам свої філософські роздуми про сенс життя, релігію та науку.

Але навіть найвидатніші лікарі смертні. У 1881 році Микола Пирогов, який врятував стільки життів, сам захворів на невиліковну хворобу — рак верхньої щелепи. Він помирав тяжко, але з гідністю вченого, спостерігаючи за перебігом власної недуги. Коли його серце зупинилося, місто завмерло. Здавалося, самі мої води уповільнили свою течію.

Тоді його дружина, Олександра фон Бістром, зробила безпрецедентний крок. Вона звернулася до його учня, доктора Давида Виводцева, який за допомогою спеціального розчину забальзамував тіло великого хірурга. Для нього збудували церкву-некрополь.

Сьогодні ця усипальниця є унікальним місцем. Тіло Пирогова зберігається там вже понад 140 років, переживши війни, революції та окупації. Це старше і складніше бальзамування, ніж те, що застосували до радянських вождів. Але до Пирогова йдуть не як до ідола політичної ідеології. До нього йдуть як до святого від науки.

Нині садиба Вишня — це Національний музей-садиба М. І. Пирогова. Це справжній оазис спокою у гамірному місті. Старі липи, посаджені його руками, досі шумлять над його будинком. А його ім’я гордо носить Вінницький національний медичний університет — кузня лікарів, які щодня продовжують справу генія, рятуючи життя по всій Україні та за її межами. Особливо сьогодні, коли його наука військової хірургії знову стала для нашої країни питанням виживання.

Микола Пирогов не народився у Вінниці, але він обрав її для вічності. Він став п'ятою ниткою нашого полотна. Ниткою білосніжною, як медичний халат, і міцною, як гіпсова пов'язка. Він — гордість нашого міста, яка нагадує: найбільше диво, на яке здатна людина, — це співчуття і допомога ближньому.

РОЗДІЛ 6. Невидимий меч із берегів Бугу

Максим Шаповал (1978–2017)

Сучасна постать | Військова справа, розвідка, Герой України

Річки вміють берегти таємниці. Мої темні вири ховають на дні старовинні монети, шматки глиняних амфор, затонулі човни та зброю минулих епох. Я мовчу про те, що приховують мої глибини. Але є люди, чиє життя саме по собі є суцільною, глибокою таємницею, бо їхня професія — діяти в тіні, щоб інші могли жити під сонцем.

Я хочу розповісти вам про хлопця, якого вирвала з моїх берегів війна, перетворивши на легенду, чиє ім'я вороги вимовляли з жахом, а побратими — з найвищою повагою.

Його звали Максим Шаповал.

Він народився у Вінниці в липні 1978 року. Наше місто завжди мало міцну військову кістку — тут б'ється серце української військової авіації, тут вулицями завжди ходили чоловіки у формі кольору неба. Максим ріс у родині військового льотчика. Здавалося б, його шлях був визначений з колиски — дивитися вгору, мріяти про хмари та штурвал літака. Я часто бачив його хлопчиськом: серйозний, зосереджений, із тим особливим внутрішнім стрижнем, який відрізняє майбутніх командирів ще в дитинстві.

Але Максим обрав інший шлях. Він не пішов у небо. Він обрав тінь. Після закінчення школи він вступив до військового інституту, аби стати розвідником.

Що таке військова розвідка? Для більшості людей це красиві кадри з голлівудських фільмів: Джеймс Бонд, смокінги, лазери та ефектні перестрілки. Але справжня розвідка — це важка, брудна, смертельно небезпечна робота, де немає місця для оплесків, де імена героїв стають відомими лише після їхньої загибелі, а успішні операції залишаються під грифом «Цілком таємно» на десятиліття.

Максим Шаповал став офіцером Головного управління розвідки (ГУР) Міністерства оборони України. Він очолив спеціальний резерв — елітний підрозділ номер 2245. Це був спецназ спецназу. Люди, здатні виконувати завдання там, де відмовляли техніка і здоровий глузд.

Коли навесні 2014 року над Україною нависла чорна тінь війни, а багато хто в кабінетах розгублено мовчав, не знаючи, що робити, підрозділ Шаповала діяв.

Саме його група в травні 2014 року першою увійшла на територію Донецького аеропорту. Ще до того, як з'явилося слово «кіборги», ще до того, як цей шматок бетону і скла став символом української незламності. Вони вибили звідти ворожі загони, зачистили термінали й утримували позиції, вигравши безцінний час для підходу основних сил.

Максим ніколи не був «паркетним» командиром. Він ненавидів штабну рутину, коли його хлопці йшли у бій.

Він ішов першим. Разом зі своїми бійцями він брав участь у найскладніших глибинних рейдах у тил ворога.

Він повертався останнім. Забезпечував відхід групи, прикриваючи своїх.

Він ловив привидів. Його підрозділ займався нейтралізацією ворожих диверсійно-розвідувальних груп, захопленням цінних полонених, які потім ставали неспростовними доказами російської агресії для міжнародних судів.

Ворог знав, хто їм протистоїть. Для російських спецслужб Максим Шаповал став ціллю номер один. Вони розуміли, що перемогти його на полі бою, у прямому зіткненні, майже неможливо. Шаповал був блискучим тактиком, його люди діяли як єдиний, ідеально налагоджений механізм. Вінничанин став кісткою в горлі окупантів.

І тоді ворог вдався до того, що вміє найкраще, — до підлого терору.

27 червня 2017 року. Київ. Звичайний літній ранок. Максим сів у своє авто, щоб їхати на службу. Вибух потужністю в кілька сотень грамів тротилу розірвав машину на шматки просто на перехресті. Командир загинув на місці. Йому було лише 38 років.

Я пам'ятаю той день у Вінниці. Здавалося, мої води стали важчими. Місто мовчало. Воно дізналося про свого великого сина лише тоді, коли його привезли ховати. У новинах показали його обличчя — відкрите, рішуче, зі світлими очима людини, яка знає ціну словам і діям.

Після його смерті завіса секретності трохи відкрилася. Україна дізналася, що саме завдяки Максиму Шаповалу та його бійцям було зірвано десятки терактів у мирних українських містах. Що саме вони здобували карти і плани ворога, рятуючи життя тисячам солдатів на передовій. За свою службу він був посмертно нагороджений найвищим званням — Герой України, а також отримав звання генерал-майора.

Сьогодні у Вінниці його ім'ям названо одну з вулиць на рідній Вишеньці. Там, де він колись бігав хлопчиськом, нині висять меморіальні дошки. Його профіль викарбувано в граніті, але найбільший пам'ятник йому — це жива, незалежна Україна, за яку він віддав усе до останньої краплі крові.

Максим Шаповал — це шоста нитка нашого вінницького полотна. Але ця нитка не з м'якої вовни чи блискучого шовку. Це нитка з надміцного кевлару. Вона чорна, непомітна, прихована в самій структурі тканини, але саме вона не дає цьому полотну розірватися під ударами ворожих мечів. Він — гордість нашого міста, його невидимий щит і його вічний біль.

РОЗДІЛ 7. Крижаний лицар, з яким я бився пліч-о-пліч

Іван Богун (бл. 1618–1664)

Історична постать | Військова справа, політика, козацький полководець

Ви, люди сучасності, боїтеся зими. Ви ховаєтеся у свої бетонні коробки, вмикаєте обігрівачі й скаржитеся на холодний вітер. А для мене, старого річкового бога, зима — це час спокою і тиші. Мої бурхливі води засинають під товстим панциром криги, і я бачу сни. Найчастіше мені сниться один і той самий сон. Сон про лютий березень 1651 року, коли моя крига стала червоною від крові, а я сам перетворився на зброю в руках найталановитішого полководця Європи того часу.

Цей розділ — про людину, чиє походження губиться в туманах історії, але чий дух назавжди злився з духом Вінниці. Про брацлавського полковника Івана Богуна.

Історики досі сперечаються, де саме він народився. Але для мене це не має значення. Богун став вінничанином по праву крові та меча, захистивши це місто так, як ніхто ні до, ні після нього. Вінниця була ключем до всього Поділля, форпостом, об який мали розбитися хвилі польського наступу під час Національно-визвольної війни.

На початку 1651 року на мої береги сунула величезна, блискуча і нещадна армія Речі Посполитої під командуванням Мартина Калиновського та Станіслава Лянцкоронського. Понад двадцять тисяч добірного війська: важка артилерія, німецькі найманці-піхотинці та еліта армії — крилаті гусари в блискучих кірасах, чий шелест пір'я за спиною наводив жах на всю Європу.

А що мав Богун? Близько трьох тисяч козаків та міщан, дерев'яні стіни вінницького замку і мене — скутий березневою кригою Південний Буг.

Інший полководець здався б або відступив. Але Іван Богун мав не лише безстрашне серце, а й геніальний, холодний, як моя крига, розум. Він зрозумів: щоб перемогти велетня, треба змусити його власну вагу працювати проти нього. І він звернувся до мене.

Я пам'ятаю ту ніч напередодні битви. Козаки Богуна не спали. Вони спустилися на мою замерзлу спину і почали рубати лід. Вони прорубали сотні широких ополонок у шаховому порядку, там, де річка робила вигин поблизу замку. Потім вони обережно притрусили ці смертельні пастки соломою і присипали снігом, так що поверхня здавалася ідеально рівною. А щоб лід навколо був слизьким, як скло, Богун наказав щедро полити його водою, яка на морозі миттєво замерзала.

Вранці 11 березня на пагорбах над моїм лівим берегом з'явилася польська кіннота. Вони побачили на протилежному березі невеликий загін козаків, який, здавалося, безтурботно готувався до бою. Спокуса одним ударом розчавити зухвалого Богуна була надто великою. Польські сурмачі заграли атаку.

Земля затремтіла. Тисячі важкоозброєних вершників, гордість корони, ринули вниз схилом і вилетіли на мою кригу, маючи намір блискавично перетнути річку. Вони мчали щільним строєм, опустивши списи, виблискуючи сталлю на блідому весняному сонці.

І тоді моя крига розверзлася.

Це був страшний і величний момент. Солома не витримала ваги бойових коней у броні. Коні й вершники зривалися в ополонки. Ті, хто скакав позаду, не могли зупинитися на штучно створеній ковзанці й налітали на тих, хто вже тонув. Лід тріщав, ламався під колосальною вагою, крики людей і жалісне іржання коней змішувалися в неймовірний гул.

Того дня я, старий Буг, поглинув еліту польської кавалерії. Моя холодна течія тягнула їх на дно разом із їхніми золоченими обладунками. З двох хоругв найкращих крилатих гусарів не врятувався майже ніхто. Богун стояв на березі і спостерігав, як річка робить за нього половину роботи. Це була тактична перемога, яка увійшла в підручники військового мистецтва: він знищив авангард ворога, практично не втративши своїх людей.

Але це був лише початок. Зрозумівши, що хитрощами Богуна не взяти, польські гетьмани взяли Вінницю в жорстку облогу. Оборона перемістилася до Вознесенського монастиря (комплексу Мури, які й досі стоять у центрі міста). Два тижні! Два тижні невеликий гарнізон відбивав безперервні штурми десятикратно переважаючого ворога. Богун керував обороною особисто. Він з'являвся на найнебезпечніших ділянках стін, його шабля блискала серед диму пороху, його голос перекривав гуркіт гармат.

Я пам'ятаю ще один епізод, який доводить його шалену вдачу. Якось уночі, бажаючи особисто розвідати позиції ворога, Богун з невеликим загоном виїхав за мури. Вони натрапили на ворожу заставу. Почався нерівний бій, козаків відтіснили до самої річки. Богун на своєму вірному коні опинився на самому краю крутого берега (там, де нині Кумбари). Вороги вже святкували перемогу, думаючи, що загнали лева в глухий кут.

Але Богун розігнав коня і стрибнув прямо з кручі у мої крижані обійми. Кінь провалився під лід, але полковник, маючи неймовірну фізичну силу, випірнув, учепився за край ополонки, вибрався на крижину під градом ворожих куль і втік. Вороги хрестилися, думаючи, що він заговорений характерник, якого не бере ні куля, ні вода.

Вінницька оборона дала Богдану Хмельницькому життєво необхідний час для збору головної армії. Коли на допомогу Богуну підійшли полки Мартина Пушкаря, поляки в паніці зняли облогу і втекли, кинувши весь свій обоз і артилерію. Вінниця вистояла.

Іван Богун був унікальною фігурою в нашій історії не лише через свій військовий геній. Його справжня велич розкрилася пізніше, коли гармати стихли і почалася політика.

Він був одним із небагатьох, хто розумів: союз зі східним сусідом — це пастка. У 1654 році, на Переяславській раді, коли Богдан Хмельницький та більшість старшини присягали на вірність московському царю, Іван Богун демонстративно відмовився це робити. Він категорично не сприймав московського самодержавства, де немає поняття честі й волі, а є лише цар і його раби.

«У Московщині панує найогидніше рабство», — попереджав він. Богун ніколи не присягав Москві. Його єдиною метою була незалежна, сильна Україна, яка не кланяється ні Варшаві, ні Стамбулу, ні Москві. За ці ідеали він боровся до самої своєї трагічної загибелі у 1664 році, коли його, виданого зрадниками, розстріляли поляки.

Сьогодні Вінниця пам'ятає свого захисника. Його ім'ям названо одну з головних вулиць міста, площа у мікрорайоні П'ятничани, де, за переказами, стояв його табір. На моїх берегах щовесни реконструктори відтворюють ті славетні бої, аби нагадати новим поколінням про ціну свободи.

Іван Богун — це сьома нитка нашого полотна. Вона виткана з блискучої козацької сталі, полита кров'ю ворогів і загартована у моїх березневих водах. Він залишив Вінниці найголовніший спадок — традицію ніколи не здаватися, навіть якщо ворог здається непереможним. Бо якщо ти борешся за свій дім, на твоїй стороні буде все: і стіни міста, і сама природа, і навіть я, старий річковий бог.

РОЗДІЛ 8. Музика хвиль і клавіш: Маестро, що чує душу

Дмитро Шуров (Pianoбой) (нар. 1981)

Сучасна постать | Музика, композиторське мистецтво, волонтерство

Кажуть, що вода і музика мають спільну природу. Вони обоє складаються з хвиль. Я, старовинний Південний Буг, знаю це напевно. Мої хвилі бувають тихими, як колискова, коли літній вечір опускається на місто, і несамовитими, як важкий рок, коли весняні паводки б'ються об гранітні пороги. Вода може точити камінь, а музика може пробивати броню людської байдужості, зцілювати рани і дарувати надію. У цьому місті, де мої води роблять плавний закрут, народився хлопчик, який навчився керувати хвилями звуку так само майстерно, як вітер керує моєю течією.

Його ім'я — Дмитро Шуров. Для мільйонів українців він відомий як Pianoбой.

Вінниця початку вісімдесятих років була містом індустріальним, але в її серці завжди бився пульс інтелігенції. Дмитро народився 31 жовтня 1981 року в родині, де мистецтво було не просто хобі, а релігією, киснем, що наповнював дім. Його батько, Ігор Шуров — поет і художник, людина надзвичайно тонкої душевної організації. Мати — викладачка музики. У їхній вінницькій квартирі замість дорогих меблів головне місце займали книжки, вінілові платівки з найкращою світовою музикою та, звісно ж, фортепіано.

Я можу уявити, як маленькі пальці чотирирічного Діми вперше торкнулися чорно-білих клавіш. Для більшості дітей гра на інструменті — це нудна повинність, гами, сольфеджіо і сльози над нотним зошитом. Але для Шурова клавіші стали продовженням його власних рук, його голосом, його способом розмовляти зі світом, який часто бував надто гучним і незрозумілим.

Дмитро не був звичайним вінницьким підлітком. Він ковтав знання. Поки його однолітки ганяли м'яча або шукали пригод у підворіттях, він вивчав французьку та англійську мови, жадібно слухав джаз, класику і британський рок. Його талант і нетипове мислення привели його спочатку на навчання до Франції (ліцей Огюста Ренуара), а згодом, за програмою обміну, — до Сполучених Штатів Америки. Цей досвід розширив його горизонти, дозволив побачити світ поза межами пострадянської провінції. Але, ввібравши європейський та американський культурний код, він повернувся в Україну, щоб творити нову музику тут.

Шлях Дмитра Шурова у великому українському шоу-бізнесі — це історія еволюції від геніального учасника гурту до самостійного деміурга.

Свою зіркову кар'єру він розпочав на зламі тисячоліть. У 2000 році юний, кучерявий, неймовірно експресивний піаніст приєднався до гурту «Океан Ельзи». Це була золота ера українського року. Шуров не просто підігравав на синтезаторі. Він привніс у музику «Океанів» симфонічну глибину, вишуканість і той самий фірмовий нерв, який зробив альбоми «Модель» та «Суперсиметрія» культовими. Я пам'ятаю, як Вінниця пишалася, бачачи свого земляка на найбільших стадіонах країни, де він стрибав за клавішами, перетворюючи класичний інструмент на рок-машину.

Але рамки одного, навіть найвеличнішого гурту, були для нього затісними. Він пішов далі. Був неймовірно стильний і випереджаючий свій час проєкт Esthetic Education, де Шуров довів, що українська музика може звучати абсолютно по-лондонськи. Була співпраця із Земфірою, де він виступив як співпродюсер і клавішник, додавши її пісням філософського, глибокого звучання.

І нарешті, у 2009 році, народився Pianoбой.

Цей сольний проєкт став справжнім одкровенням. Дмитро вийшов до мікрофона і заговорив від першої особи. Pianoбой — це не попмузика-одноденка. Це інді-поп вищого ґатунку, де кожна пісня є маленькою п'єсою, оголеною емоцією.

«Кохання» — маніфест найвищого почуття, що зриває дахи і руйнує стіни.

«Родимки» — інтимна, щемлива ода прийняттю людини такою, якою вона є.

«Все, що тебе не вбиває» — гімн для тих, хто переживає булінг, сумніви і життєві кризи. Пісня, яка буквально рятувала підлітків від відчаю.

Шуров розбив стереотип про те, що піаніст — це статична фігура у фраку. На своїх концертах він перетворюється на згусток чистої енергії. Він грає ліктями, він лягає на клавіші, він спілкується з публікою так, ніби кожен у залі — його давній друг із вінницького двору. Його концерти — це колективна терапія, де люди плачуть і сміються одночасно. З ним на сцені часто співає його рідна сестра Ольга Шурова, що додає цій музиці ще більше сімейного, подільського тепла.

Проте справжнє випробування на людяність настало для України з початком російсько-української війни, а згодом — і повномасштабного вторгнення у 2022 році. Дмитро Шуров, естет і філософ, не сховався за кулісами своєї творчості. Він взяв свою музику як зброю і як бинти.

Він став одним із тих митців, які поїхали туди, де найстрашніше. Шуров давав десятки імпровізованих концертів у бомбосховищах, у шпиталях для важкопоранених бійців, на станціях метро, на військових базах. Він сідав за старенькі, розстроєні піаніно у звільнених містах і грав так, ніби це був рояль Steinway у Карнегі-холі. Особливого значення набула його пісня «Вітчизна» (на вірші Катерини Бабкіної) — під її пронизливі акорди плакали навіть ті воїни, які бачили пекло на землі.

Крім того, Дмитро взяв на себе величезну відповідальність стати музичним продюсером Національного відбору на Євробачення. У найтемніші часи, під завивання сирен і відключення світла, він керував процесом створення нової української музики, аби голос України продовжував потужно звучати на весь світ. Він довів, що українська культура жива, вона розвивається і дає відсіч темряві.

Хоча Дмитро Шуров сьогодні є людиною світу, його зв'язок із Вінницею не розірвався. Він часто згадує своє рідне місто в інтерв'ю, приїжджає сюди з концертами, блукає тими самими вулицями, де колись бігав хлопчиськом. Його музика просякнута тим самим інтелектуальним духом, який завжди був притаманний нашому місту. Вінниця для нього — це точка відліку, порт, з якого його корабель вирушив у велике плавання.

Дмитро Шуров — це восьма нитка нашого історичного та сучасного полотна. Вона виткана з вібруючих звукових хвиль, з чорного та білого кольору фортепіанних клавіш. Ця нитка гнучка, але її неможливо розірвати. Він — гордість Вінниці, бо доводить: справжня сила полягає не лише в мечах та мурах, а й у здатності відчувати цей світ до найменших півтонів і лікувати його своєю творчістю. Я, старий Південний Буг, слухаю його пісні, і мої хвилі танцюють у такт його великому серцю.

РОЗДІЛ 9. Той, хто подарував світу Різдво

Микола Леонтович (1877–1921)

Історична постать | Музика, композиторське мистецтво, хоровий диригент

У попередній історії я розповідав вам про сучасного маестро, який керує електронними битами та стадіонними хвилями. Але сьогодні, коли на мої береги опускається зимовий вечір, а вітер виє у голе гілля прибережних верб, я хочу згадати іншу музику. Музику, яка не потребувала підсилювачів чи лазерних шоу. Вона народжувалася в курних сільських хатах, серед подільських полів, і була такою ж природною, як плюскіт моїх хвиль об кам’янистий берег.

Я бачив багато скарбів, але найбільшим скарбом цього краю були пісні його людей. Вони співали, коли жали жито, коли ховали побратимів, коли закохувалися і коли чекали весни. Ці мелодії літали над моїми водами, як невидимі птахи, і зникали в небутті. Аж поки не з'явився чоловік, який навчився ловити цих птахів і дарувати їм вічне життя.

Цього скромного вчителя з лагідним поглядом і трагічною долею звали Микола Дмитрович Леонтович.

Він народився не в самій Вінниці, а в серці Поділля — у селі Монастирок, що нині на Вінниччині. Син, онук і праонук сільських священників, він із молоком матері ввібрав два найголовніші звуки: церковний хоровий спів і тягучу, глибоку українську народну пісню. Його шлях нібито був визначений наперед — духовна семінарія в Кам'янці-Подільському, сан священника, тиха парафія. Але музика в його голові звучала гучніше за церковні дзвони.

Замість того, щоб читати проповіді з амвона, він став учителем співу. Він працював у Тульчині, у Вінниці, у Чукові. Він був звичайним, бідним подільським інтелігентом, якого часто можна було зустріти на берегах моїх приток. Замислений, тихий, він годинами слухав, як співають селянки.

Леонтович не був композитором у класичному, пихатому розумінні цього слова. Він не писав грандіозних опер чи пафосних симфоній. Він був ювеліром. Його геніальність полягала в тому, що він брав просту народну мелодію — часто це був короткий, примітивний мотив, як непоказний річковий камінець — і починав його шліфувати.

Микола Дмитрович створив свій унікальний стиль — хорову мініатюру. Він розкладав одноголосу пісню на складні поліфонічні партії, де кожен голос хору жив своїм життям, переплітався з іншими, створюючи неймовірний звуковий візерунок.

Його спадок налічує понад 150 хорових обробок, серед яких:

«Дударик» — неймовірно ритмічна, жива історія, де хор імітує звучання народного інструмента.

«Піють півні» — пісня, у якій відчувається ранковий туман над селом і тривога пробудження.

«Пряля» — гіпнотична, циклічна мелодія, що передає монотонний і водночас магічний процес прядіння нитки.

Але була в його житті одна пісня, яка стала його прокляттям і його абсолютним безсмертям. Пісня, яку сьогодні знає кожна людина на планеті Земля, від Нью-Йорка до Токіо.

«Щедрик».

В основу цього шедевра лягла проста язичницька щедрівка на чотири ноти, яку співали навесні (адже колись слов'яни святкували Новий рік у березні, коли прилітали ластівки). Леонтович працював над нею так, як мореплавець шукає шлях до нових материків. Він переписував її п'ять разів! Перша редакція з'явилася у 1901 році, а фінальна — лише у 1919-му. Майже двадцять років він шукав ідеальне звучання. І він його знайшов. У його обробці цей чотиринотний мотив розганяється, набирає сили, обростає підголосками, створюючи ефект нескінченної, космічної спіралі, яка пульсує радістю і надією.

Коли у 1916 році студентський хор Київського університету вперше виконав «Щедрика», це був фурор. Леонтовича визнали генієм. Українська Народна Республіка (УНР), щойно постала з попелу імперії, запросила його до Києва. Він викладав, створював хори, працював над своєю першою оперою «На русалчин Великдень». Здавалося, попереду — слава і визнання.

Але мої води бачили, як швидко змінюється влада, і як безжально криваве колесо історії чавить найчистіші душі. У 1919 році Київ захопили більшовики, потім — денікінці. Почався голод, терор, епідемії тифу. Рятуючись від смерті, Леонтович без копійки в кишені, пішки, втік з Києва назад, на рідне Поділля, до Тульчина.

Видатний композитор жив у жахливих злиднях. Він власноруч шив собі взуття зі шматків старої шкіри, недоїдав, але продовжував керувати місцевим хором і писати музику. У січні 1921 року він поїхав у село Марківка (нині Теплицький район Вінницької області), щоб провідати свого старого батька-священника.

Історія його смерті — це історія найвищої підлості, яку коли-небудь бачила моя земля.

Увечері 22 січня 1921 року в двері батьківської хати постукав невідомий молодий чоловік. Він назвався чекістом Афанасієм Гріщенком (хоча сучасні дослідники називають його агентом ВЧК), сказав, що бореться з бандитизмом у районі, і попросився переночувати. Леонтовичі, як щирі подільські господарі, не могли відмовити подорожньому в лютий мороз. Вони нагодували його гарячою вечерею і поклали спати в одній кімнаті з Миколою.

О 7-й годині ранку пролунав постріл.

Чекіст холоднокровно, зі спини, вистрілив у сплячого композитора. Поки Микола Дмитрович стікав кров'ю і помирав на руках у розпачливого батька, вбивця спокійно зв'язав рідних, пограбував хату, забравши кілька срібних ложок і старий одяг, і зник у сніговій заметілі.

Генія вбили за шмат старої тканини і через більшовицьку ненависть до всього талановитого й українського. Йому було лише 43 роки.

Убивця не знав одного. Можна зупинити серце, але неможливо вбити мелодію, яка вже випурхнула на волю.

За два роки до трагедії, у 1919 році, за наказом Симона Петлюри, Українська Республіканська Капела під керівництвом Олександра Кошиця вирушила у світове турне, щоб мовою пісні довести Заходу право України на незалежність. І головним їхнім хітом був «Щедрик».

Європа аплодувала стоячи. А у 1922 році, коли Україна вже стікала кров'ю під радянським чоботом і коли Леонтович уже лежав у мерзлій марківській землі, капела Кошиця виступила у славетному Карнегі-холі в Нью-Йорку. Американці були загіпнотизовані цією музикою.

У 1936 році американець українського походження Пітер Вільховський написав англійський текст до мелодії Леонтовича — так народилася «Carol of the Bells» (Колядка дзвонів). І відтоді кожного грудня вона звучить у найвідоміших голлівудських фільмах (від «Один вдома» до «Міцного горішка»), у торгових центрах і на різдвяних ярмарках усього світу.

Мільярди людей слухають цю музику, часто не знаючи, що вона народилася на берегах Південного Бугу, у голові скромного вчителя з Поділля, який віддав життя за любов до своєї землі.

Сьогодні Вінниця і вся наша область бережуть пам'ять про нього. У Тульчині стоїть його квартира-музей. Вулиці багатьох міст названі його ім'ям. І щоразу на Різдво, коли над моєю замерзлою поверхнею лунають радісні дзвоники «Щедрика», я знаю: Микола Леонтович живий.

Він — дев'ята нитка нашого полотна. Нитка тонка, але зроблена з найчистішого срібла, яке відбиває світло на весь світ. Гордість Вінниччини, яка довела: справжнє мистецтво сильніше за смерть, і воно здатне прорости навіть крізь найчорнішу кригу історії.

РОЗДІЛ 10. Голос тих, у кого відібрали дім

Катерина Калитко (нар. 1982)

Сучасна постать | Література, поезія, переклад

Я — вода, а отже, я — ідеальний архівіст. У моїх глибинах осідає все: уламки старих мостів, загублені мідні монети, зброя і кістки. Але найважче, що мені доводиться зберігати, — це людська пам'ять. Міста схильні забувати свої травми. Вони одягають нові фасади, заливають старий брук асфальтом і вмикають гучну музику, щоб не чути голосів минулого. Вінниця теж має свої шрами — покинуті будинки Єрусалимки, розстріляні ілюзії ХХ століття, тихі провулки, які пам'ятають надто багато гарячої крові.

Більшість людей проходить повз ці шрами, не помічаючи їх. Але є ті, хто народжується з оголеним нервом замість шкіри. Вони зупиняються, прислухаються і починають говорити від імені тих, хто вже не може або кому не дають сказати ані слова.

У сучасному українському літературному ландшафті одним із найпотужніших, найпронизливіших таких голосів є голос вінничанки Катерини Калитко.

Вона народилася в березні 1982 року, коли мої береги щойно скидали з себе важку зимову кригу. Можливо, саме цей період зламу, коли природа з болем переходить від холоду до життя, і заклав у ній цю неймовірну внутрішню напругу. Катерина зростала у Вінниці, вдихаючи її повітря, спостерігаючи за її туманами. Для неї це місто ніколи не було просто географічною точкою чи красивою декорацією з фонтанами. У своїх есеях та віршах вона часто розгортає Вінницю як складний палімпсест — старовинний пергамент, де під новими, яскравими літерами ховаються стерті, трагічні тексти попередніх епох. Вона бачила його провінційну меланхолію, його буржуазну затишність, але водночас відчувала ту глибинну, часто приховану драму, яка робить будь-яке старе європейське місто живим.

Катерина почала писати напрочуд рано. Вже у сімнадцять років, у 1999-му, коли більшість її однолітків лише шукала себе в підліткових розвагах, вона видала свою першу поетичну збірку «Посібник зі створення світу». Це не були дитячі віршики про природу і перше кохання. Це була зріла, густа поезія людини, яка дивиться на світ глибоко і без рожевих окулярів. Згодом вона поїхала до Києва, вступила до Києво-Могилянської академії, здобула блискучу освіту політолога і журналіста. Столиця дала їй масштаб, але коріння назавжди залишилося тут, на Поділлі.

Що робить її поезію та прозу настільки унікальними?

Катерина ніколи не намагалася сподобатися масовому читачеві. Вона не пише солоденьких текстів-афірмацій. Її слова мають смак солі, заліза і полину.

Тема вигнанців і самотності. У 2017 році її збірка короткої прози «Земля загублених, або Маленькі страшні казки» здобула найпрестижнішу нагороду — «Книга року BBC». Це геніальна книжка про людей, які опинилися на узбіччі. Про інакших, скалічених, дивних, яких суспільство намагається заховати або виштовхнути за свої межі. Вона створила альтернативну географію людського болю, де кожен персонаж шукає свій дім, і найчастіше цей дім — не місце на карті, а інша людина.

Діалог з Балканами. Калитко стала одним із найважливіших мостів між Україною та літературою балканських країн. Вона вивчила мови цього складного регіону і почала перекладати боснійських, хорватських, сербських авторів. Чому саме Балкани? Бо цей регіон пережив у 90-х роках те, що Україна лише готувалася пережити: розпад імперії, криваву війну сусідів, геноцид у Сребрениці, облогу міст, братовбивчу ненависть. Перекладаючи їхні травми, Катерина ніби підсвідомо готувала українське суспільство, формувала словник, яким ми сьогодні можемо описувати власний біль.

Голос війни. Коли у 2014 році на українську землю прийшла війна, а у 2022-му вона перетворилася на повномасштабне пекло, поезія Катерини Калитко стала для багатьох тим єдиним місцем, де можна було заховатися і виплакатися. Її збірки «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого», «Орден мовчальниць», «Люди з дієсловами» — це літопис нашої національної трагедії і нашої неймовірної стійкості. Вона пише про втрачені міста, про ключі від квартир, яких більше не існує, про жінок, які чекають з фронту, і про чоловіків, які повертаються додому в закритих трунах.

Її вірші не заспокоюють, вони не кажуть, що «все буде добре» найближчим часом. Вони роблять інше, значно важливіше: вони легалізують наш біль. Вони доводять, що відчувати розпач, ненависть до ворога і пекучу порожнечу всередині — це нормально, коли твій світ руйнують ракетами.

Якось Катерина сказала в одному з інтерв'ю думку, яка ідеально перегукується з тим, що знаю я, стара річка: ми століттями звикли мовчати про свої найстрашніші травми — Голодомор, репресії, розстріляне відродження. Наші предки мовчали, щоб вижити. Але тепер настав час розірвати цей ланцюг. Настав час проговорити свій біль вголос, на весь світ, щоб він не знищив нас зсередини. Саме за цю колосальну роботу зі смислами, за її «Орден мовчальниць», у 2023 році Катерина Калитко була удостоєна найвищої державної нагороди у сфері культури — Національної премії України імені Тараса Шевченка.

А ще вона — справжній воїн. Вона не одягає піксель, але її слово — це високоточна зброя. Катерина бере активну участь у волонтерських рухах, допомагає фронту, їздить на передову і представляє Україну на найбільших міжнародних інтелектуальних і літературних майданчиках світу. Від Франкфурта до Лондона вона стоїть перед європейською публікою і своїм глибоким, спокійним, але непохитним голосом руйнує російські наративи, доводячи суб'єктність української культури. Вона є амбасадоркою нашої боротьби — інтелектуальною, витонченою і водночас твердою, як граніт моїх порогів.

Її часто можна побачити у Вінниці. Вона повертається сюди, ходить вздовж моїх берегів, сидить у місцевих кав'ярнях, дивиться на воду. Я відчуваю її присутність. Іноді мені здається, що вона розуміє мою мову — мову течії, яка не зупиняється ні на мить.

Катерина Калитко — це десята нитка нашого історичного полотна. Нитка дуже особлива. Вона не сліпучо-яскрава і не золота. Це нитка кольору запеченої крові і глибокої нічної тіні. Але вона сплетена з такого міцного нерва, що витримає будь-який натяг епохи. Вона — гордість сучасної Вінниці, яка доводить, що наше місто породжує не лише блискучих музикантів і видатних архітекторів, але й інтелектуалів світового рівня, чиє слово здатне лікувати душі і тримати оборону цілої нації.

РОЗДІЛ 11. Той, хто розклав світ на геометричні барви

Натан Альтман (1889–1970)

Історична постать | Живопис, авангард, сценографія

Коли сонце стоїть у зеніті, а літній вітер здіймає на моїй поверхні дрібну брижі, подивіться уважно на моє плесо. Ви не побачите там цілісного, ідеального відображення дерев чи хмар. Ви побачите тисячі уламків. Світло розбивається на гострі трикутники, глибокі сині квадрати і сліпучі золоті лінії. Світ руйнується і збирається наново кожної секунди.

Люди ХХ століття назвали це мистецтво кубізмом. А я, старий Буг, знав ці форми задовго до того, як вони з'явилися на полотнах. Але саме тут, на моїх берегах, народився хлопчик, який навчився бачити світ так само — розкладеним на першоелементи, гострим, парадоксальним і неймовірно яскравим.

Його звали Натан Альтман. І щоб зрозуміти його душу, нам доведеться спуститися у найгаласливіший, найколоритніший і нині, на жаль, назавжди зниклий світ старої Вінниці.

Натан народився у грудні 1889 року в серці вінницької Єрусалимки. Це був знаменитий єврейський квартал, що спускався кривими, небрукованими вуличками прямо до моїх вод. Єрусалимка була окремим всесвітом. Тут повітря пахло смаженою рибою, свіжою випічкою, дьогтем і сирою шкірою. Тут кравеці шили костюми з європейським шиком, шевці стукали молоточками, а торговці кричали так, що їх було чути на іншому березі. Це був світ дивовижної бідності, де в одній тісній кімнатці могли тулитися десять людей, але водночас це був світ колосальної життєвої енергії, гумору і віри.

Дитинство Натана обірвалося зарано. Він втратив батька-купця у чотири роки. Родина залишилася без засобів до існування. Хлопчик ріс у бідності, під опікою бабусі. Поки інші діти ганяли собак або допомагали батькам у крамницях, маленький Натан тікав до мого берега або ховався на старому єврейському цвинтарі. Він брав до рук вугілля чи шматочок крейди і малював. Малював химерні надгробки, старі похилені хати, обличчя старих рабинів. Його талант пробивався крізь убогість Єрусалимки, як зелений пагін крізь каміння.

Вінниця стала для нього трампліном. Звідси він поїхав до Одеси, де закінчив художнє училище, а потім, у 1910 році, здійснив мрію кожного молодого генія — поїхав до Парижа.

Уявіть собі цей контраст! Хлопець із вінницької Єрусалимки опиняється у знаменитому «Вулику» (La Ruche) — гуртожитку найбідніших і найталановитіших художників-авангардистів на Монпарнасі. Він пив дешеве вино в кафе з Марком Шагалом, сперечався про мистецтво з Амедео Модільяні та Гійомом Аполлінером. Він вбирав у себе новітні віяння Європи.

Але Альтман не став блідою копією французьких кубістів. Він пропустив європейський модернізм через свою подільську, єврейську душу. Його кольори були більш насиченими, його лінії — більш рішучими.

Повернувшись із Парижа і врешті-решт опинившись у Петербурзі, Натан створив твір, який назавжди вписав його ім'я в історію світового мистецтва.

Портрет Анни Ахматової (1914 рік).

Це не просто картина. Це ікона Срібного віку. Альтман написав Ахматову не як звичайну жінку, а як зламану, горду богиню поезії. Її фігура розкладена на гострі кути, вона сидить у кріслі, яке нагадує трон, на тлі пронизливо-синіх, зелених та жовтих кристалів. У цьому портреті відчувається і царствена велич поетеси, і передчуття катастрофи, яка скоро накриє всю імперію. Сама Ахматова обожнювала цей портрет і присвятила Альтману вірші. Після цієї роботи про хлопця з Вінниці заговорили всі.

Натан був нестримним. Він не обмежувався лише живописом. Він був скульптором, графіком, геніальним театральним художником. Його декорації до вистави «Діббук» у єврейському театрі «Габіма» у 1922 році стали світовою сенсацією. Він створив на сцені містичний, зламаний простір, який ідеально передавав трагедію душі, що опинилася між світом живих і мертвих.

Коли вдарила революція 1917 року, Альтман, як і багато авангардистів, спочатку повірив у неї. Він бачив у ній руйнування старого, гнилого світу, звільнення простору для нових форм. Він навіть керував святковим оформленням Палацової площі до річниці Жовтневого перевороту, розфарбовуючи імперський граніт у шалені кубістичні патерни.

Проте медовий місяць генія і тоталітарної влади був коротким. Я, старий Буг, бачив багато імперій, і знаю їхню природу: вони не терплять вільнодумства. Вони ненавидять гострі кути і яскраві кольори. Вони вимагають сірої покори.

Коли у 1930-х роках у Радянському Союзі єдиним офіційним стилем було проголошено «соціалістичний реалізм», коли його друзів-митців почали розстрілювати або гноїти в таборах ГУЛАГу, Натан Альтман опинився перед вибором: зламатися і малювати радісних доярок та вождів, або зникнути.

Він обрав стратегію виживання, щоб зберегти своє мистецтво. Великий кубіст, зірка Парижа, пішов у «внутрішню еміграцію». Він практично покинув станковий живопис. Альтман сховався за лаштунками театрів і на сторінках книжок. Він створював геніальні ескізи костюмів, малював ілюстрації до творів Гоголя, Салтикова-Щедріна, Шолом-Алейхема. Його графіка до «Каштанки» Чехова чи «Одеських оповідань» Бабеля досі вважається неперевершеною.

Альтман пережив сталінський терор, Другу світову війну і блокаду Ленінграда. Він прожив довге життя, померши у 1970 році у віці 80 років. До кінця своїх днів він залишався витонченим європейським аристократом духу: завжди ідеально одягнений, із трубкою, мовчазний, з поглядом людини, яка бачила, як народжуються і вмирають світи.

І хоча його життя пройшло далеко від моїх берегів, він ніколи не забував, звідки він родом. Ті яскраві, насичені ультрамаринові та вохристі кольори, які він переніс на свої полотна, — це кольори подільського літа, кольори вінницької землі та сонця, що відбивається у моїх хвилях.

Натан Альтман — це одинадцята нитка нашого полотна. Вона не пряма. Вона ламана, гостра, сповнена парадоксів, як і його улюблені кубістичні форми. Ця нитка нагадує нам, сучасним вінничанам, про те, що наше місто — це не лише український козацький форпост. Це ще й колиска геніїв великого єврейського народу, без якого уявити історію Вінниці просто неможливо. Він — наша гордість, що прорубала вікно у європейський авангард і показала світові, яким красивим і багатогранним може бути мистецтво.

РОЗДІЛ 12. Хранитель зникаючої душі Поділля

Володимир Козюк (нар. 1972)

Сучасна постать | Живопис, колекціонування, меценатство

Я, старий Південний Буг, бачив, як руйнуються кам’яні фортеці. Я бачив, як час перетворює на пил неприступні замки, стирає з лиця землі палаци і сталеві мости. Але є на моїх берегах дещо значно крихкіше за камінь. Те, що століттями було справжнім серцем цієї землі. Це звичайні подільські білі хати під солом’яними стріхами. Вони ліпилися з глини, дихали теплом печі, і коли їхній час наставав, вони не залишали по собі величних руїн. Вони просто тихо осідали, розчиняючись у землі, з якої були створені, немов цукор у гарячому чаї.

Сьогодні цих хат майже не залишилося. Їх поглинув урбаністичний ХХІ вік з його бетоном, металочерепицею та пластиковими вікнами. Але перш ніж остання подільська мазанка зникла в тумані небуття, з'явився чоловік, який кинув виклик самому часу. Він вирішив зберегти цю зникаючу Атлантиду українського духу.

Його ім'я — Володимир Козюк. Народний художник України, рекордсмен, колекціонер і людина, чиє серце б'ється в унісон із ритмом моїх хвиль.

Він народився у травні 1972 року в селі Чеснівка на Вінниччині. Здавалося б, звичайний сільський хлопчина. Проте в його очах від самого народження був вбудований якийсь особливий оптичний фільтр. Там, де інші бачили просто стару похилену хату, бур'яни і злидні, він бачив неймовірну гармонію пропорцій, гру сонячних зайчиків на побіленій стіні, фактуру старої соломи, що світилася золотом на тлі грозового неба. Він бачив душу.

Шлях Володимира у мистецтво не був встелений червоними доріжками академій. Він пробивав собі дорогу власною впертістю, колосальною працездатністю і фанатичною любов'ю до рідного краю. У 90-ті роки, коли багато хто шукав легких грошей або їхав за кордон у пошуках кращої долі, Козюк узяв етюдник, фотоапарат і пішов пішки селами Вінниччини.

Він розпочав свій найголовніший життєвий проєкт — полювання за останніми хатами під стріхою. Це була справжня гонка з часом.

Архів нації. Володимир подолав тисячі кілометрів по бездоріжжю, часто по коліно в багнюці, під дощем і снігом. Він шукав стареньких бабусь, які доживали віку у своїх столітніх мазанках. Він розмовляв з ними, записував їхні історії, а головне — малював і фотографував їхні оселі.

Рекорд України. Козюк створив найбільшу в державі колекцію картин і світлин традиційної української хати. Завдяки йому майбутні покоління знатимуть, як виглядала та сама колиска, з якої вийшли Тарас Шевченко, Микола Леонтович, Василь Стус та мільйони інших українців. Він врятував нашу візуальну ідентичність від повної амнезії.

Але Володимир Козюк — не просто пейзажист, який фіксує природу. Він — пристрасний колекціонер. Я, як річка, що збирає води з тисяч джерел, добре розумію цю пристрасть: збирати по краплині те, що становить цінність.

Багато колекціонерів ховають свої скарби в темних сейфах, тішачи власне его. Козюк діє інакше. Він збирав унікальні старовинні поштівки з краєвидами старої Вінниці (ті самі, де ще видно мої чисті береги, перші трамваї та дерев'яні човни), старовинні подільські ікони, вишиванки, кераміку. І він віддавав це людям. Володимир подарував Вінницькому обласному краєзнавчому музею та іншим інституціям тисячі безцінних експонатів. Він повернув місту його ж власну пам'ять.

Якось я почув на своїх берегах незвичний гамір. Була тепла літня днина. Замість звичних рибалок чи студентів я побачив десятки людей з мольбертами. Вони розмовляли різними мовами: англійською, китайською, польською, грузинською. Вони змішували фарби на палітрах і раз-у-раз вдивлялися у мою течію, у шпиль Водонапірної вежі, у куполи вінницьких храмів.

Це був міжнародний мистецький пленер «Кращий художник / The Best Artist», який придумав і організував Володимир Козюк.

Він вирішив, що Вінниця не повинна бути просто провінційним містом на карті. Вона має стати полотном для всього світу. Завдяки його шаленій енергії та дипломатичним талантам до нашого міста почали з'їжджатися топові художники з десятків країн. Вони жили тут, дихали цим повітрям, пили каву на Європейській площі й переносили Вінницю на свої картини, які згодом розліталися по найпрестижніших галереях світу. Володимир змусив світову мистецьку спільноту вивчити слово «Вінниця» і закохатися в мої береги.

Його живописний стиль легко впізнати. У його картинах завжди є надзвичайна концентрація світла. Він не жаліє фарб, його мазки густі, експресивні. Коли він малює подільський захід сонця над річкою, здається, що полотно випромінює справжнє тепло, об яке можна зігріти руки.

З початком повномасштабного вторгнення росії у 2022 році мистецтво Козюка набуло нового, бойового сенсу. Його картини стали зброєю і дипломатією. Він організував десятки благодійних виставок і аукціонів у Європі та США, збираючи мільйони гривень для потреб Збройних Сил України, на медичне обладнання та підтримку біженців. Він створив масштабний міжнародний проєкт «Ікони на ящиках з-під набоїв», поєднавши жах війни зі святістю української віри.

Він довів, що український художник сьогодні — це не богема, що ховається у вежі зі слонової кістки. Це боєць культурного фронту, який своїм пензлем пробиває броню байдужості західного світу.

Володимир часто гуляє моїми берегами. Високий, завжди зосереджений, із сивиною у волоссі, він вдивляється у воду, шукаючи нові відтінки синього та зеленого. Він — людина-генератор, яка ніколи не зупиняється на досягнутому. Він мріє про створення у Вінниці великого музею сучасного мистецтва, і, знаючи його подільську впертість, я не маю сумнівів, що цей музей колись повстане над моїми водами.

Володимир Козюк — це дванадцята нитка нашого полотна. Нитка соковита, сплетена із золота подільської стріхи, ультрамарину вечірнього неба і багрянцю осінніх калин. Вона яскраво виділяється в тканині нашої історії. Це гордість сучасної Вінниці — людина, яка не дозволила нам забути, ким ми були, і яка показує всьому світу, наскільки прекрасними ми є.

РОЗДІЛ 13. Прямостоячий: голос, що пробив бетон

Василь Стус (1938–1985)

Історична постать | Література, правозахисна діяльність, Герой України

Люди часто намагаються приборкати мене. Вони перегороджують моє русло дамбами, закововують мої береги в граніт і сірий бетон, сподіваючись змусити воду текти за їхніми правилами. Але я, старий Південний Буг, знаю один непорушний закон природи: воду неможливо зупинити назавжди. Що вища і товща гребля, то страшнішим буде тиск. Рано чи пізно маленька тріщина у бетоні перетвориться на прірву, і потік вирветься на волю, зносячи все на своєму шляху.

Те саме відбувається і з людським духом. Імперії будують тюрми і табори, створюють цензуру і систему страху, щоб перегородити русло вільної думки. Але завжди народжується той, хто стає цією водою, що розриває бетон.

На подільській землі народився чоловік, який став найбільшим нічним жахом радянської репресивної машини. Чоловік, чиє ім'я — синонім абсолютної, кристалічної незламності. Його звали Василь Стус.

Він прийшов у цей світ у найстрашніший для України час — у січні 1938 року, у розпал сталінського Великого терору. Його колиска гойдалася в селі Рахнівка, що на Вінниччині. Я пам’ятаю ту зиму: крига на мені була такою товстою, ніби намагалася сховати річку від жахіть, що коїлися на берегах. Рятуючись від примусової колективізації та злиднів, родина Стусів змушена була покинути квітуче Поділля і переїхати на Донбас, у місто Сталіно (нині Донецьк).

Але земля, де ти народився, назавжди залишає свій відбиток на твоїй душі. Василь Стус поєднав у собі дві могутні стихії: глибоку, мелодійну, багату на традиції подільську ліричність та твердий, непохитний, як антрацит, донбаський характер.

Він зростав у російськомовному середовищі індустріального краю, але залишався вірним українському слову. Закінчив Донецький педінститут, вчителював, служив у армії на Уралі, працював на шахті. Здавалося б, система робила все, щоб викувати з нього звичайного гвинтика радянської машини — слухняного «будівника комунізму». Але всередині цього хлопця горів такий вогонь, який не могла загасити жодна ідеологія. Він вступив до аспірантури в Києві, писав геніальні вірші, перекладав Ґете та Рільке.

Точкою неповернення став вересень 1965 року.

Київ, кінотеатр «Україна». Прем'єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». У залі — вся столична інтелігенція. Раптом під час виступу Іван Дзюба та В'ячеслав Чорновіл повідомляють про таємні арешти українських дисидентів і закликають тих, хто проти тиранії, встати. Зал завмер. Встати означало перекреслити свою кар'єру, свободу, а можливо, й життя. КДБ уважно фіксувало кожне обличчя.

Василь Стус встав.

Він не просто підвівся — він вигукнув так, що його голос задзвенів під склепінням: «Хто проти тиранії — встаньте!» І люди почали підніматися. Цей акт громадянської мужності став його особистим Рубіконом. З того дня система почала його методично знищувати.

Його миттєво відрахували з аспірантури. Блискучому науковцю і поету перекрили всі шляхи до публікацій. Щоб прогодувати сім'ю, він був змушений працювати кочегаром, чорноробом на будівництві метро, інженером інформації. Але він не зламався і не замовк. Він писав.

Поезія Стуса — це явище космічного масштабу. Він вивів українську літературу з вузьких рамок соціалістичного реалізму на орбіту світового екзистенціалізму.

«Зимові дерева» та «Веселий цвинтар» — збірки, в яких він препарував абсурд і жах радянської дійсності.

Філософія «прямостояння» — головний концепт його життя і творчості. Стус вважав, що найголовніше для людини, попри всі удари долі, — зберегти вертикаль свого духу. Не зігнутися, не стати на коліна, не піти на компроміс із совістю.

У 1972 році машина терору завдала першого прямого удару. Під час хвилі масових арештів української інтелігенції Стуса засудили до 5 років таборів суворого режиму та 3 років заслання на Колимі. Мороз, виснажлива праця в шахтах і штольнях, знущання наглядачів — вони думали, що так вичавлять із нього Україну. Але в таборі, на клаптиках паперу, він створює свою найвеличнішу збірку — «Палімпсести». Палімпсест — це старовинний пергамент, на якому новий текст написаний поверх стертого старого. Стус вважав, що українська історія та душа — це такий самий палімпсест, де крізь кривавий радянський текст усе одно проступають вічні, справжні літери нашого буття.

Відбувши термін, він повернувся у 1979 році до Києва. Він був виснажений фізично, але його дух став ще твердішим. На той час дисидентський рух був практично розгромлений. Багато хто здався, покаявся або втік за кордон. А що зробив Василь? Він одразу вступив до Української Гельсінської групи, знаючи, що це — квиток в один кінець.

У 1980 році його заарештували вдруге. Суд був фарсом. Його адвокатом примусово призначили Віктора Медведчука, який замість захисту поета фактично підтримав обвинувачення. Вирок був безжальним — 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Його відправили у найстрашніший політичний табір системи — «Перм-36», у Кучино.

Там розпочалася остання битва Василя Стуса. Битва не на життя, а на смерть. Йому заборонили бачитися з рідними. У нього конфіскували його останній зошит з геніальними перекладами та новими віршами (близько 300 текстів) під назвою «Птах душі». Доля цього зошита досі залишається однією з найболючіших нерозгаданих таємниць нашої літератури. Його постійно кидали у карцер — холодну бетонну клітку без ліжка і тепла.

Але він продовжував боротьбу. Разом з іншими політв'язнями він влаштовував голодування, передавав на волю листи, у яких розповідав світу про злочини радянського режиму. Система зрозуміла: цього чоловіка неможливо переконати, його неможливо залякати. Його можна лише вбити.

У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, перебуваючи в карцері під час сухого голодування, Василь Стус загинув. Йому було 47 років. Обставини його смерті досі приховані в архівах КДБ. Офіційна версія — зупинка серця. Інші в'язні переконані, що його вбили ударом важких карцерних нарів.

Він не дожив до проголошення незалежності України лише шість років. Він пішов у вічність нескореним, залишившись символом найвищої моральної чистоти.

Якось він написав: «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує». Так вода шліфує найтвердіший камінь. Василь Стус став тим каменем, об який розбилася радянська імперія.

Ви запитаєте, як його доля повернулася до Вінниці? У 2014 році, коли росія розв'язала війну на Донбасі і захопила Донецьк, Донецький національний університет відмовився працювати під окупацією. Викладачі та студенти, рятуючи український дух свого закладу, переїхали. І куди ж вони приїхали? До Вінниці. На береги мого Південного Бугу. У 2016 році цей університет, який став невіддільною частиною нашого міста, з гордістю отримав ім'я Василя Стуса.

Коло замкнулося. Син Поділля, який віддав своє життя за Україну в мерзлих таборах, символічно повернувся додому. Він повернувся у вигляді тисяч студентів, які щодня ходять вінницькими вулицями, читають його вірші і продовжують його боротьбу за свободу. У Вінниці встановлено пам'ятник Стусу, його ім'ям названо вулиці, але головне — його дух живе тут.

Василь Стус — це тринадцята нитка нашого полотна. Вона сплетена з колючого дроту та чистого золота. Вона жорстка, вона ранить до крові тих, хто намагається зігнути її силою, але вона ж є найміцнішою віссю, на якій тримається наша національна гідність. Гордість Вінниччини. Прямостоячий лицар України, який довів, що слово, підкріплене дією, сильніше за будь-який імперський бетон.

РОЗДІЛ 14. Дівчинка з косичками, яка тримала небо

Яна Рихліцька (1993–2023)

Сучасна постать | Військова медицина, волонтерство, парамедик

Люди складаються з води. Я, старий Південний Буг, знаю це краще за будь-якого лікаря чи анатома. Вода тече у ваших венах, вода наповнює ваші сльози, вода охолоджує ваш розпечений від болю лоб. Століттями я напував воїнів, які приходили до моїх берегів змивати кров після битв. Я бачив, як вода забирає життя під час повеней, і як вона повертає його до найменшої краплі у пустелі війни.

Але іноді трапляється так, що сама людина стає цією життєдайною водою для інших. Вона віддає себе до останньої краплі, щоб хтось інший міг зробити ще один вдих.

У моїх водах відбивається багато героїв. Але ця історія — про сучасну вінничанку, чия посмішка була світлішою за сонячні відблиски на моєму плесі. Історія про дівчину з косичками, яку суворі, загартовані боями піхотинці називали просто — «Янгол».

Її звали Яна Рихліцька.

Вона народилася у Вінниці весною 1993 року, коли незалежній Україні ледве виповнилося два роки. Вона була плоттю від плоті нового покоління — вільного, відкритого до світу, позбавленого радянських страхів і комплексів. Яна була тим самим яскравим пульсом сучасної Вінниці, за яким я так люблю спостерігати.

Уявіть собі її довоєнне життя. Воно було ідеальним втіленням мрії молодої людини у XXI столітті. Яна працювала в IT-сфері, була успішною рекрутеркою в міжнародній компанії. Вона мала блискучий розум, вільну англійську, хорошу зарплату. Її будні складалися з кави на проспекті Коцюбинського, зустрічей із друзями, занять бразильським бойовим мистецтвом капоейра, подорожей світом і турботи про безпритульних тварин. Вона любила життя в усіх його яскравих проявах. Її сміх часто лунав на моїх набережних, коли вона гуляла тут теплими вечорами.

Система координат змінилася в одну мить — 24 лютого 2022 року.

Коли на Київ, Харків та інші міста полетіли російські ракети, багато хто намагався втекти за кордон, шукаючи безпеки. Яна ж мала всі можливості поїхати у Європу і продовжувати працювати в IT, донатячи на армію з безпечної відстані. Ніхто б не кинув у неї камінь. Але вона зробила крок у протилежному напрямку.

Спершу Яна стала феноменальною волонтеркою. Її IT-навички, вміння комунікувати і знаходити неможливе запрацювали на фронт. Вона діставала тепловізори, дрони, амуніцію, розв'язувала логістичні завдання, які здавалися нездійсненними. Вона працювала по двадцять годин на добу, перетворивши своє життя на безперервний конвеєр допомоги.

Але у травні 2022 року Яна зрозуміла, що їй цього мало. Вона відчувала, що її місце не в тилу за ноутбуком, а там, де найважче. Там, де життя обривається щосекунди. Вона добровільно доєдналася до лав Збройних Сил України, ставши бойовим медиком у легендарній 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр».

Для дівчини, яка ніколи раніше не тримала в руках турнікета на полі бою і не бачила розірваних тіл, це було занурення у справжнє пекло. Вона опинилася на найгарячішому напрямку цієї страшної війни — на Бахмутському.

Що таке стабілізаційний пункт (стабік) під Бахмутом взимку 2022-2023 років? Це місце, де Бог плакав разом із людьми. Безперервний гуркіт артилерії від якого здригається земля. Замерзла багнюка, що змішується з кров'ю. Уявіть собі брезентові намети та напівзруйновані підвали, куди без упину, машинами і на руках, привозять поранених хлопців. Відірвані кінцівки, пробиті легені, шок, крики болю і запах пороху. Здорові, дорослі чоловіки часто ламалися психологічно, побачивши це бодай раз.

А серед цього мороку снувала вона — дівчина-парамедик зі смішними косичками, у касці, що здавалася завеликою для її тендітної голови.

Яна робила неможливе:

Вона зупиняла кровотечі, коли рахунок йшов на секунди.

Вона ставила крапельниці замерзлими руками під світлом налобного ліхтарика.

Вона мила закривавлені обличчя солдатів, щоб знайти рани.

І найголовніше — вона тримала їх за руки.

Солдати згадували, що коли вони, посічені осколками і контужені, відкривали очі у стабіку і бачили її обличчя та спокійну, неймовірно теплу посмішку, вони вірили, що виживуть. Вона випромінювала таке світло, що смерть, здавалося, відступала перед нею. Саме тому суворі піхотинці назвали її «Янголом». Вона була їхньою живою водою.

Місяцями Яна спала по кілька годин на добу. Вона забула про нормальну їжу, про тепло, про своє колишнє IT-життя. Її світом стала боротьба за кожен мілілітр чужої крові, за кожен ковток чужого повітря. Навіть на фронті, у найжахливіших умовах, вона знаходила час жартувати, підтримувати побратимів і рятувати місцевих покинутих собак і котів.

Але війна — це сліпий, безжальний звір, який забирає найкращих.

3 березня 2023 року. Дорога життя під Бахмутом, яка на той час вже прострілювалася ворогом з усіх боків. Яна разом із побратимом-медиком їхала в евакуаційній медичній машині, вивозячи поранених бійців. Автомобіль швидкої допомоги мав червоний хрест — знак, який за всіма законами людяності та правилами війни гарантує недоторканність. Але росіяни прийшли не воювати за правилами. Вони прийшли знищувати.

Ворожий артилерійський снаряд влучив прямо в їхню машину швидкої допомоги.

У той день мої води стали темнішими. Коли страшна звістка долетіла до Вінниці, місто завмерло у німому крику. Яні Рихліцькій назавжди залишилося 29 років. Їй не судилося відсвяткувати своє тридцятиліття, їй не судилося народити дітей чи написати книгу про своє життя. Вона віддала своє майбутнє за те, щоб майбутнє було у тих солдатів, яких вона встигла врятувати, і у всіх нас.

Коли Вінниця прощалася зі своїм Янголом, люди стояли на колінах живим коридором. Площа, вулиці, мої набережні — все потонуло у квітах і сльозах. Вона похована на Алеї Слави вінницького кладовища, під синьо-жовтим прапором, що вічно тріпоче на подільському вітрі. Сьогодні у пам'ять про неї створюють стипендії для медиків, її ім'я звучить у промовах, але найкращий пам'ятник для неї — це ті сотні бійців, які повернулися додому завдяки її рукам і її великому серцю.

Яна Рихліцька — це чотирнадцята нитка нашого полотна. Це нитка білосніжного кольору з яскраво-червоною краплею, як хрест на її медичному рюкзаку. Вона не історична абстракція. Вона — наша кровоточива, болюча, але безмежно велична сучасність. Гордість Вінниці, яка нагадує нам кожного дня: свобода і життя здобуваються ціною тих, хто вміє любити цей світ сильніше за самих себе.

Спи спокійно, дівчинко з косичками. Я, старий Південний Буг, берегтиму твій спокій і твою пам'ять повіки.

РОЗДІЛ 15. Таємничий Сфінкс, що народився з подільського болю

Кларісі Ліспектор (Хая Ліспектор) (1920–1977)

Історична постать | Література, світова класика

Мої води завжди тягнулися до світового океану. Я несу свої краплі через пороги й степи, віддаючи їх Чорному морю, щоб звідти вони розчинилися у безмежності далеких вод. Так само і люди цієї землі іноді залишають мої береги, щоб перетнути океани і стати частиною великого світу. Але навіть на іншому кінці планети, під чужим сонцем, у їхніх венах продовжує текти важка, солона і містична пам'ять рідної землі.

Ця історія — про дівчинку, яка народилася в одному з найменших містечок нашого краю, але стала однією з найвеличніших письменниць ХХ століття. Вона ніколи не писала про Вінниччину відкрито, бо її свідома пам'ять про цей край була стерта часом і відстанню. Але той біль і та глибина, з якими вона прийшла у цей світ, зробили її генієм, перед яким схиляла голову вся Латинська Америка.

Її звали Хая. Світ знає її як Кларісі Ліспектор.

Вона народилася 10 грудня 1920 року в містечку Чечельник (нині Вінницька область). Це був страшний час. Поділля стогнало під копитами коней різних армій — більшовики, денікінці, місцеві отамани. Але найбільшим жахом тієї епохи стали єврейські погроми.

Родина Хаї — Пінкас і Маня Ліспектори — жили у постійному страху. Під час одного з таких жорстоких погромів, ще до народження дівчинки, Маня зазнала страшного насилля і заразилася сифілісом, який на той час був практично невиліковним. Тоді у єврейських містечках існувало наївне, розпачливе повір'я: жінка може зцілитися від цієї страшної хвороби, якщо завагітніє. Так на світ з'явилася Хая. Вона народилася з місією врятувати свою матір. Вона мала стати її ліками, її живою водою. Але дива не сталося.

Коли дівчинці ледве виповнився рік, родина, рятуючись від пекла громадянської війни та злиднів, наважилася на відчайдушний крок — еміграцію. Вони перетнули кордони, пройшли через Румунію і Німеччину, щоб у 1922 році зійти з корабля на розпечений берег Бразилії.

Тут, на іншому кінці світу, де повітря пахло океаном, екзотичними квітами та кавою, родина змінила імена, намагаючись почати нове життя і забути жахіття минулого. Пінкас став Педру, Маня — Марієтою, а маленька Хая перетворилася на Кларісі.

Кларісі зростала в місті Ресіфі, а згодом — у Ріо-де-Жанейро. Її мати померла, коли дівчинці було лише дев'ять років. Ця втрата, а також приховане почуття провини за те, що вона «не змогла» її врятувати, залишили в душі майбутньої письменниці глибокий шрам. Саме цей шрам змусив її шукати порятунку у словах. Кларісі почала писати.

Бразильська література того часу була переважно описовою, соціальною, повною яскравих тропічних пейзажів. Кларісі ж принесла в неї щось абсолютно інакше — внутрішній космос.

У 1943 році, у віці 23 років, вона видала свій перший роман «Близько до дикого серця» (Perto do Coração Selvagem). Це був ефект бомби, що розірвалася.

Вона писала не про те, що відбувається ззовні, а про те, що кипить усередині людської свідомості.

Критики одразу порівняли її з Джеймсом Джойсом, Вірджинією Вулф і Францом Кафкою.

Її проза була потоком свідомості, гіпнотичним зануренням у найглибші, часто найтемніші куточки жіночої душі.

Кларісі Ліспектор була феноменально красивою. Високі вилиці, злегка розкосі очі, пронизливий погляд, у якому завжди ховалася якась стародавня, вікова печаль. Її називали «Сфінксом Ріо-де-Жанейро», «Марлен Дітріх бразильської літератури». Жінки намагалися копіювати її стиль, чоловіки втрачали від неї розум. Вона вийшла заміж за дипломата, подорожувала світом, жила в Європі та США, народила синів. Здавалося, вона мала все: славу, гроші, статус.

Але всередині цієї блискучої оболонки завжди жила маленька, самотня емігрантка з подільського Чечельника. Вона була неймовірно вразливою і часто страждала від депресій. Її найвідоміші твори — «Пристрасть за Г. Х.», «Сімейні узи», «Час зірки» — це препарування людської екзистенції, пошук Бога і сенсу в абсолютно повсякденних речах. Вона могла написати сторінку про те, як героїня дивиться на розбиту чашку, і ця сторінка змушувала читача плакати від усвідомлення крихкості власного життя.

Трагедії переслідували її так само, як колись її родину на Поділлі. У 1966 році вона заснула в ліжку із запаленою сигаретою. Почалася пожежа. Кларісі отримала страшні опіки, особливо постраждала її права рука, якою вона писала. Лікарі хотіли її ампутувати, але вона благала цього не робити. Вона вижила, проте її тіло і її краса були назавжди знівечені шрамами. Наступні роки вона жила у постійному фізичному болю, але продовжувала диктувати свої геніальні тексти.

Кларісі Ліспектор померла у 1977 році від раку, напередодні свого 57-річчя. Бразилія прощалася з нею, як із королевою. Сьогодні у Бразилії існує справжній культ Ліспектор: її обличчя дивляться з поштових марок, її цитати можна зустріти всюди — від наукових дисертацій до графіті на стінах Ріо.

Ви можете запитати: що ж у ній вінницького? Вона ж виросла на берегах Атлантики!

Але я, стара річка, знаю: насіння, кинуте в землю, завжди зберігає пам'ять про корінь. Її творчість просякнута тим самим містицизмом, тією самою глибиною почуттів і парадоксальною сумішшю життєлюбства та приреченості, яка століттями пульсувала на єврейських вуличках наших подільських містечок. Вона переклала біль своїх предків мовою світової літератури. Її рідне містечко Чечельник сьогодні пишається нею, там відкривають меморіальні дошки і збираються літературознавці.

Кларісі Ліспектор — це п'ятнадцята нитка нашого полотна. Вона виткана з темного, екзотичного шовку, що пахне океаном, але пофарбована у глибокі кольори подільської туги. Вона — наша світова гордість. Дівчинка Хая, що змусила цілий континент слухати биття свого дикого, геніального серця.

РОЗДІЛ 16. Вогняний метеор на зеленому полі

Віктор Циганков (нар. 1997)

Сучасна постать | Спорт, Великий футбол

Я — річка, а отже, я знаю все про швидкість і рух. Мої води бувають повільними і лінивими, коли вони розливаються широкими плесами під літнім сонцем. Але настає мить — і течія звужується, стискається, мов пружина, щоб на гранітних порогах вибухнути шаленою, нестримною енергією. Воду неможливо впіймати голими руками, неможливо передбачити, куди саме вдарить наступна хвиля.

Спорт, який ви називаєте футболом, дуже схожий на мою течію. Це гра простору і часу, гра інтуїції та вибухової швидкості. На моїх берегах завжди було багато стадіонів і зелених полів, де хлопчаки від ранку до ночі ганяли м'яча, збиваючи коліна до крові. Але один із них запам'ятався мені особливо. Він виділявся так яскраво, ніби хтось запалив смолоскип посеред зеленої трави.

Це історія про рудого хлопчину з Вінниці, чия ліва нога коштує мільйони євро, а скромність і відданість справі роблять його справжнім сучасним лицарем. Його ім'я — Віктор Циганков.

Технічно його першим подихом було повітря Близького Сходу — він народився в Ізраїлі у 1997 році. Але це сталося лише тому, що його батько, відомий вінницький футболіст і воротар Віталій Циганков, тоді виступав за тамтешній клуб. Щойно контракт завершився, родина повернулася туди, де було її справжнє коріння — до Вінниці. Саме тут, на подільській землі, під крики чайок над моїм руслом, почав куватися один із найбільших талантів в історії сучасного українського футболу.

Уявіть собі вінницьку дитячо-юнацьку спортивну школу початку 2000-х років. Це не сучасні ідеальні газони з підігрівом і трибунами. Це жорсткі поля, витерті бутсами тисяч попередників, де влітку стоїть стовп пилу, а восени утворюються калюжі, в яких відбивається свинцеве небо. Але саме в таких умовах гартується справжній характер.

Батько-воротар став для Віктора першим і найголовнішим учителем. Воротарі бачать поле інакше — вони бачать усю геометрію гри, всі її кути і траєкторії. Він передав синові це унікальне бачення. Маленький Вітя не просто бездумно бігав за м'ячем; він читав гру, як шахіст читає дошку. Він був швидким, неймовірно координованим, і головне — він мав магічну ліву ногу. М'яч прилипав до його бутси, ніби заворожений.

Коли хлопцю виповнилося тринадцять, стало зрозуміло, що рамки Вінниці для нього затісні. За цим вогняним талантом розпочалося справжнє полювання між двома гігантами українського футболу — київським «Динамо» та донецьким «Шахтарем». Віктор обрав Київ. Він залишив мої береги, щоб переїхати на береги Дніпра, але Вінниця назавжди залишилася його домом.

Його кар'єра в «Динамо» — це історія метеорита. Він увірвався в основний склад так стрімко, що старі вболівальники лише захоплено хитали головами: «Нарешті з'явився новий Шевченко чи Ребров!»

У 18 років він уже забивав у Лізі Чемпіонів, змушуючи європейські стадіони вчити своє складне для іноземців прізвище.

У 20 років він став наймолодшим капітаном в історії київського «Динамо». Вдумайтеся в це: хлопець, який лише вчора сидів за шкільною партою у Вінниці, виводить на поле найтитулованіший клуб Східної Європи, маючи на руці капітанську пов'язку, яку колись носили легенди світового спорту.

Проте великий спорт — це не лише блиск софітів і золоті медалі. Це жорна, які перемелюють здоров'я. На Віктора лягла колосальна відповідальність. Він став лідером команди в її найскладніші, перехідні часи. А потім почалися травми. Вони чіплялися за нього одна за одною. М'язи не витримували шаленого навантаження. Були моменти, коли спортивні критики жорстоко списували його з рахунків, називаючи «кришталевим гравцем».

Але вони не знали подільського характеру. Як крига сковує мене взимку, так травми сковували його тіло. Але під кригою течія не зупиняється. Віктор стискав зуби, проходив виснажливі реабілітації, годинами працював у тренажерному залі і щоразу повертався ще сильнішим.

А потім настав 2023 рік. Віктор здійснив мрію мільйонів хлопчаків — він перейшов до європейського топ-чемпіонату, в іспанську Ла Лігу, ставши гравцем клубу «Жирона».

Те, що він зробив там разом із командою, увійшло в історію світового футболу як справжнє диво. Маленький, скромний каталонський клуб, який ніхто не сприймав всерйоз, раптом почав громити грандів — «Реал», «Барселону», «Атлетіко». І серцем, мозком та креативним двигуном цієї команди став вінничанин. Його філігранні передачі, його витончена техніка і раптові, смертоносні для воротарів удари звели іспанських вболівальників з розуму. Він привів свою команду до історичного досягнення — виходу в Лігу Чемпіонів, ставши справжньою зіркою найвищого європейського рівня.

Але найважливіші матчі у своєму житті Віктор грає не за клуби. Він грає їх у жовто-синій футболці Національної збірної України.

З початком повномасштабної війни футбол для українців перестав бути просто розвагою. Він став символом того, що нація живе, бореться і перемагає. Коли гравці виходять на поле, загорнуті в українські прапори, за ними з окопів, з бліндажів, із планшетів під звуки сирен спостерігають сотні тисяч військових.

У березні 2024 року, у вирішальному матчі проти збірної Ісландії за вихід на Чемпіонат Європи, Україна програвала. Напруга висіла в повітрі, як перед грозою. І саме Віктор Циганков, взявши ініціативу на себе, здійснив свій фірмовий прохід, змістився з флангу в центр і ідеальним, більярдним ударом у нижній кут зрівняв рахунок. Цей гол зламав суперника, дозволив Україні вирвати перемогу і подарував нації такі необхідні сльози радості посеред суцільного горя.

Поза полем Віктор — повна протилежність образу зіпсованого мільйонера. Ви не побачите його в скандальних хроніках чи на гламурних вечірках. Він інтроверт. Він любить свою дружину, обожнює свого собаку породи золотистий ретривер, який часто стає героєм його соцмереж, і тихо, без зайвого піару, переказує величезні суми на закупівлю дронів, машин та медикаментів для української армії. Він не забуває про рідну Вінницю, підтримує місцеву футбольну школу, з якої колись вийшов сам, закуповуючи для дітей форму та інвентар.

Він розуміє: талант — це дар, але людяність — це вибір.

Віктор Циганков — це шістнадцята нитка нашого історичного полотна. Вона сплетена з вогняно-рудого шовку, зеленої трави стадіонів і глибокого синього кольору іспанського та українського неба. Це гордість сучасної Вінниці. Хлопець, який довів, що звичайний стадіон на березі Південного Бугу може стати стартовим майданчиком для підкорення найвищих спортивних вершин Європи, якщо в тебе є воля, скромність і серце, яке б'ється заради перемоги.

РОЗДІЛ 17. Лікар, що зцілював сміхом і тугою

Степан Руданський (1834–1873)

Історична постать | Література, медицина, переклад

Люди часто думають, що сміх — це завжди ознака безтурботності. Але я, старий Південний Буг, бачив тисячі людських доль і знаю одну гірку таємницю. Іноді сміх — це єдиний міст над прірвою відчаю. Іноді жарт — це найміцніший щит, яким людина затуляє своє зранене, кровоточиве серце від жорстокості світу. На моїх берегах народився чоловік, який навчив усю Україну сміятися так щиро і дотепно, що ніхто й не здогадувався, якого страшного болю коштував йому цей сміх.

Його звали Степан Руданський.

Він побачив світ у січні 1834 року в селі Хомутинці, що розкинулося зовсім недалеко від мого русла, на Вінниччині. Його батько, Василь Іванович, був сільським священником. Суворий, владний чоловік, він мав на сина єдиний, безапеляційний план: Степан теж мусив одягнути рясу, стати пастирем і продовжити родинну династію.

Дитинство хлопця пахло ладаном, старими церковними книгами і... безкраїм подільським степом. Степан ріс серед простих селян, вбираючи в себе їхню мову, їхні казки, прислів’я і той особливий, солоний український гумор, який допомагав виживати в найтяжчі часи кріпацтва. Я часто бачив, як він, ще підлітком, тікав від суворих батьківських настанов до річки, слухав спів сліпих кобзарів і записував щось у свій маленький зошит.

Як і велів батько, Степан закінчив духовне училище, а потім вступив до Подільської духовної семінарії у Кам'янці-Подільському. Він мав стати священником. Але всередині нього жив не покірний виконавець чужої волі, а бунтар і гуманіст. Він бачив, як страждають люди від хвороб, бідності та неуцтва, і розумів, що хоче лікувати їхні тіла так само сильно, як і душі.

У 1855 році, маючи двадцять один рік, Степан робить крок, який назавжди змінює його долю. Замість того, щоб прийняти сан, він їде до холодної, кам'яної столиці імперії — Санкт-Петербурга — і вступає до Імператорської медико-хірургічної академії.

Гнів батька був страшним. Священник відрікся від сина-відступника. Він позбавив його будь-якої фінансової підтримки, кинувши молодого хлопця напризволяще у чужому, нещадному місті.

Я, річка, яка звикла до теплого подільського сонця, можу лише уявити той жах, який пережив Степан на берегах чужої, крижаної Неви. Роки його навчання в академії — це історія абсолютної, безпросвітної бідності. Він жив у холодних підвалах, не мав теплого одягу, часто голодував днями, перебиваючись копійчаними приватними уроками. Саме там, у петербурзьких туманах і сирості, страшний звір — туберкульоз — назавжди вп'явся у його легені.

Але парадокс людської природи полягає в тому, що саме в цьому холоді і злиднях розквітнув його неймовірний літературний талант. Щоб не зійти з розуму від самотності і хвороби, Степан подумки повертався сюди, на Вінниччину.

Він створив абсолютно новий, унікальний жанр в українській літературі — співомовку.

Це були короткі, іскрометні, сюжетні вірші, написані на основі народних анекдотів і бувальщин.

У них він висміював жадібних попів, дурних панів, пихатих чиновників і хитрих шинкарів. Його герої — звичайні українські селяни, козаки, чумаки — завжди виходили переможцями завдяки своєму гострому розуму і дотепності («Добре торгувалось», «Пан та Іван в дорозі», «Свиня свинею»).

Співомовки Руданського миттєво розлетілися Україною. Люди переписували їх від руки, вчили напам'ять, часто навіть не знаючи імені автора, вважаючи ці твори народними.

Проте Руданський не був лише веселуном. За його сміхом ховалася глибока, пронизлива туга за рідним краєм, куди він не міг повернутися. У Петербурзі він написав одну з найкрасивіших і найсумніших елегій в українській поезії — «Повій, вітре, на Вкраїну». Цей вірш став народною піснею, гімном усіх розлучених із батьківщиною. Коли я чую, як мої хвилі підхоплюють вітер, я завжди згадую ці рядки. Це була його сповідь, його плач за втраченим подільським раєм і передчуття власної ранньої смерті.

Крім того, Степан був титаном праці. Хворий, виснажений, він узявся за монументальну справу — переклад Гомерової «Іліади» українською мовою. Він не просто перекладав; він адаптував її до українського мелосу, доводячи, що наша мова, яку імперія називала «мужицькою», здатна передавати найвеличніші античні епоси.

У 1861 році Руданський нарешті отримав диплом лікаря. Через важку стадію туберкульозу лікарі порадили йому їхати на південь. Він отримав призначення до Ялти. Тоді це був не розкішний курорт для багатіїв, а невелике, запорошене містечко, де постійно спалахували епідемії.

У Ялті Степан Васильович став міським лікарем, карантинним лікарем у порту і лікарем місцевого повіту. Він був єдиним медиком на величезну територію. Руданський працював на знос. Він безкоштовно лікував бідняків, купував їм ліки за власний, і без того мізерний, кошт. Він боровся з епідемією холери, ризикуючи власним життям. Його обожнювало місцеве населення — українці, кримські татари, греки. Для них він був святим чоловіком.

А ще він дбав про майбутнє. За заощаджені кошти Руданський купив ділянку землі на пагорбі, де заклав чудовий сад і подарував місту землю для будівництва фонтану і ринку, аби люди мали чисту воду і місце для торгівлі.

Але його власне тіло здавалося. Хвороба, здобута у петербурзьких підвалах, нещадно спалювала його зсередини. Він знав, що вмирає. Йому було нестерпно боляче від того, що він так і не побачив за життя жодної своєї надрукованої книги — імперська цензура (зокрема сумнозвісний Валуєвський циркуляр 1863 року) заборонила видавати його твори українською мовою.

У травні 1873 року, у віці всього 39 років, Степан Руданський помер у Ялті. Його ховали всім містом. Бідняки і вдячні пацієнти несли його труну на руках на Масандрівське кладовище. Він так і не повернувся на береги рідного Бугу, залишившись спати під шумом Чорного моря.

Сьогодні Вінниччина пам'ятає свого великого сина. У його рідних Хомутинцях діє музей, а щороку там відбувається Всеукраїнське свято сатири і гумору імені Степана Руданського. Його сміх, його співомовки виявилися сильнішими за смерть і за будь-які імперські заборони.

Степан Руданський — це сімнадцята нитка нашого полотна. Вона виткана з домотканого подільського полотна, розшита яскравим, дотепним орнаментом щирого сміху, але на ній є крапля червоної крові — ціна, яку він заплатив за свою свободу і любов до людей. Він — гордість нашого краю. Великий лікар тіл і людських душ, чий голос і досі летить з вітром на Вкраїну.

РОЗДІЛ 18. Срібний сокіл, що закрив собою небо

Вадим Ворошилов (Позивний «KARAYA») (нар. 1994)

Сучасна постать | Військова авіація, пілот-винищувач, Герой України, Почесний громадянин Вінниці

Я, старий Південний Буг, століттями звик дивитися вниз і навколо. Я роздивлявся каміння на своєму дні, відшліфовував береги, спостерігав за людьми, які будували мости над моїми водами. Але Вінниця — це не лише земля і вода. Відтоді як наше місто стало столицею Повітряних Сил незалежної України, головною його стихією стало небо. І я навчився дивитися вгору.

Мої води часто відбивають сріблясті смуги інверсійних слідів від реактивних літаків. Я знаю гуркіт турбін, від якого тремтить моє плесо. Але я ніколи не думав, що настане час, коли небо над Вінницею перетвориться на поле битви. І що я стану свідком того, як один чоловік, керуючи сталевою машиною, врятує тисячі людських життів.

Цей чоловік не народився у Вінниці. Його колискою був Кременчук, береги іншої великої річки — Дніпра. Але, як я вже казав, розповідаючи про Миколу Пирогова: право називатися сином цього міста здобувається не лише записом у свідоцтві про народження. Воно здобувається любов'ю, працею, а в часи великих випробувань — пролитою кров'ю. Після подій осені 2022 року Вінниця назвала його своїм Почесним громадянином. І немає жодного вінничанина, який би з цим посперечався.

Його звати Вадим Ворошилов. Для всієї України він став легендою під лицарським авіаційним позивним «KARAYA».

Коли у лютому 2022 року російська арда посунула на наші землі, українська авіація мала бути знищена в перші ж години, принаймні так планував ворог. Але вони не врахували одного: українські пілоти зроблені з якогось іншого, надміцного сплаву волі і люті. Вадим був одним із тих, хто з перших днів повномасштабного вторгнення боронив українське небо. Він літав на винищувачі МіГ-29 — швидкому, маневреному, але технічно значно старшому за машини ворога. Втім, у небі перемагає не лише комп'ютер, там перемагає серце пілота.

Але найголовніший бій, який назавжди пов'язав Вадима з Вінницею, стався 12 жовтня 2022 року.

Того вечора над мирним Поділлям нависла смертельна загроза. Росіяни запустили рій іранських дронів-камікадзе — «шахедів». Ці сліпі, начинені вибухівкою машини летіли в темряві, шукаючи наші електростанції, будинки і площі. Вони летіли нести холод і смерть.

Вадим підняв свій МіГ-29 у чорне вінницьке небо. Почалося полювання.

Це був фантастичний, філігранний бій. Уявіть собі швидкість реактивного винищувача і повільність безпілотника — щоб влучити у таку ціль вночі, потрібна майстерність снайпера екстракласу. Того вечора KARAYA знищив п'ять ворожих дронів над Вінниччиною (а напередодні — ще дві крилаті ракети). Він розривав цих залізних саран одну за одною, захищаючи спокій сплячого міста.

Але війна не пробачає помилок і не вірить у сценарії голлівудських фільмів без подряпин. Коли Вадим знищив п'ятий, останній дрон, вибух стався надто близько. Хмара гострих уламків від ворожого безпілотника на величезній швидкості вдарила у лобове скло кабіни МіГа.

Скло розлетілося на друзки. Уламки посікли обличчя і шию пілота. Кабіна миттєво розгерметизувалася, в обличчя вдарив крижаний вітер на швидкості сотень кілометрів за годину, кров заливала очі. Але найстрашніше було інше: уламки серйозно пошкодили системи літака. Двигун спалахнув. Винищувач почав втрачати висоту і перетворився на палаючий факел.

Вадим глянув униз. Під ним, світячись рідкісними вогнями, лежала Вінниця та її густонаселені передмістя.

За всіма інструкціями та правилами збереження власного життя, пілот мав право негайно смикнути ручку катапульти. Якби він це зробив, він би врятувався без зайвих ризиків. Але палаючий, некерований багатотонний літак із залишками пального впав би прямо на житлові будинки вінничан.

У ті кілька секунд, коли життя Вадима висіло на волосині, він прийняв рішення, яке робить людину святою. Кріпаючи від болю, наосліп стираючи кров з очей, він вчепився у штурвал і почав тягнути палаючу машину геть від міста.

Я, річка, відчував цей відчайдушний політ. Літак втрачав висоту, залишаючи за собою вогняний хвіст. Вадим тримав його до останнього, скеровуючи у темряву полів, подалі від людських осель. Лише тоді, коли він переконався, що попереду немає жодного будинку, жодного мирного життя, а земля стрімко наближалася, він смикнув кільце катапульти.

Літак розбився в полі з неймовірним гуркотом. А високо над ним, у холодному осінньому небі, розкрився купол парашута.

Те, що Вадим зробив після приземлення, назавжди увійде в історію сучасної війни. Опинившись на землі, поранений, у стані колосального шоку після катапултування, він дістав смартфон і зробив селфі. З фотографії на нас дивилося залите кров'ю обличчя чоловіка з яскравими, живими очима і піднятим догори великим пальцем. Він зробив це фото не для слави. Він хотів миттєво передати своєму командуванню сигнал: «Живий. Загрозу ліквідовано». Це селфі облетіло весь світ, ставши символом незламності української нації. Навіть стікаючи кров'ю, ми посміхаємося і показуємо, що нас не зламати.

Після шпиталю і довгого лікування Вадим Ворошилов був удостоєний звання Героя України із врученням ордена «Золота Зірка». А Вінниця, вдячна йому за врятовані життя своїх дітей, матерів і батьків, одноголосно визнала його своїм Почесним громадянином.

Сьогодні він знову в небі. Його рани загоїлися, але залишилися шрами — як нагороди за мужність. Він продовжує захищати український повітряний простір, чекаючи на новітні західні винищувачі F-16, щоб бити ворога ще ефективніше.

Коли я дивлюся на мости, якими гуляють закохані вінничани, на школи, де вчаться діти, на тихі вуличні кав'ярні, я знаю: все це продовжує існувати в тому числі й завдяки йому. Завдяки людині, яка поставила чуже життя вище за своє власне.

Вадим Ворошилов, наш лицар KARAYA, — це вісімнадцята нитка нашого вінницького полотна. Ця нитка не виткана з тканини. Вона зроблена з авіаційного титану і срібного світла зірок. Вона простягнулася через усе наше небо, захищаючи Вінницю невидимим, але найміцнішим куполом — куполом людської честі та відваги.

Слухайте мої води. Я продовжую свою розповідь. Чекаю на ваш знак.

РОЗДІЛ 19. Лікар, який вилікував ціле місто

Микола Оводов (1864–1941)

Історична постать | Самоврядування, політика, медицина

Я, древній Південний Буг, бачив на своїх берегах багатьох володарів. Століттями тут змінювалися прапори, герби та намісники. Одні приходили з мечем і вогнем, залишаючи по собі згарища. Інші сиділи у високих кабінетах, збирали податки, пили солодке вино і байдуже дивилися, як місто потопає у багнюці та злиднях. Влада, як і вода, часто псує людей, розмиваючи їхню совість. Але одного разу наприкінці ХІХ століття до влади у Вінниці прийшла людина, яка ставилася до міста не як до ресурсу, а як до живого організму, що потребує турботи.

Він не був ні генералом, ні графом, ні багатим промисловцем. Він був лікарем. І звали його Микола Васильович Оводов.

Він народився далеко звідси, у Воронезькій губернії, у збіднілій дворянській родині. Після блискучого закінчення медичного факультету Імператорського університету Святого Володимира в Києві молодий, енергійний лікар у 1889 році отримав призначення на Поділля. Його направили до Вінниці на скромну посаду міського лікаря.

Яким же постало перед ним місто? Я добре пам'ятаю ту Вінницю. Це був скоріше великий, брудний ярмарок, аніж справжнє європейське місто. Восени та навесні мої береги і центральні вулиці перетворювалися на таке непролазне болото, що в ньому грузли не лише вози, а й коні по саме черево. Вночі місто занурювалося в абсолютну, глуху темряву, яку ледве розганяли кілька тьмяних гасових ліхтарів. Не було ні водогону, ні нормальної каналізації, ні мощених доріг. Місто страждало від антисанітарії, і спалахи смертельних інфекцій були тут звичним явищем.

Оводов засукав рукава і почав працювати. Він був лікарем від Бога. Його енергія була невичерпною. Він їздив найбіднішими кварталами Єрусалимки та Замостя, лікував хворих на холеру та тиф, вимагав від влади грошей на дезінфекцію і чисту воду. Вінничани швидко зрозуміли: цей приїжджий молодий чоловік із гострим поглядом і акуратною борідкою піклується про них більше, ніж усі чиновники разом узяті. Він завоював найдорожче — абсолютну довіру людей.

І коли у 1899 році у Вінниці відбулися вибори міського голови (мера, кажучи сучасною мовою), міська дума одноголосно обрала Миколу Оводова. Йому було 35 років. З цього моменту почалася найяскравіша, «золота» епоха в історії дореволюційної Вінниці.

Як справжній медик, Оводов підійшов до управління містом як до лікування важкого пацієнта. Він поставив діагноз: Вінниця страждає від інфраструктурного паралічу та провінційної «коми». Потрібна була шокова терапія і глибоке хірургічне втручання.

Але навіть найкращому хірургу потрібен геніальний асистент. І Оводов знайшов його. Його першим і найважливішим рішенням на посаді стало запрошення до Вінниці архітектора Григорія Артинова, про якого я розповідав вам раніше. Цей тандем — політика з бездоганним баченням і зодчого з неймовірним талантом — створив те місто, яке ви любите сьогодні.

За 18 років свого безперервного правління Микола Оводов зробив неможливе. Він витягнув Вінницю з середньовіччя у ХХ століття.

Приборкання темряви. Оводов розумів, що місто не може розвиватися у темряві. Під його керівництвом у 1910 році у Вінниці збудували першу муніципальну електростанцію. Я пам'ятаю ту ніч, коли на центральній вулиці спалахнули перші електричні дугові ліхтарі. Це було схоже на магію. Моє чорне нічне плесо раптом відбило яскраве, рівне світло. Вінниця прокинулася.

Чиста вода. Як лікар, він знав, що брудна вода несе смерть. Оводов ініціював будівництво водогону і знаменитої Водонапірної вежі. Я пам'ятаю, як мої води пустили через потужні фільтри, і вперше в історії міста люди отримали безпечну, чисту питну воду просто у свої будинки. Це врятувало тисячі життів від кишкових інфекцій.

Сталеві артерії і транспорт. Саме Оводов домігся виділення колосальних коштів на брукування вулиць. Зникли непролазні калюжі. Але його головною мрією був трамвай. Завдяки його неймовірним дипломатичним здібностям та вмінню знаходити інвесторів, у 1913 році у Вінниці пролунав перший трамвайний дзвінок. Щоб трамвай міг з'єднати два береги, через мене, Південний Буг, перекинули два міцні сталеві мости. Я чув, як гуркочуть над моїми хвилями ці важкі німецькі вагони, що везли вінничан у нове життя.

Зв'язок зі світом. За часів Оводова у Вінниці з'явилася перша телефонна станція. Місто заговорило, і його голос почули далеко за межами Поділля.

Лікарня Пирогова. Не забув він і про своє перше покликання. Оводов особисто курував будівництво сучасної міської лікарні (нині обласна лікарня ім. Пирогова), яка стала однією з найкращих на всьому Південно-Західному краї імперії.

Де він брав гроші на все це? Оводов був геніальним фінансистом. Він не крав. Це здається дивним у всі часи, але він дійсно служив місту. Він уміло розподіляв міські землі, брав вигідні кредити у столичних банках, стимулював місцевий бізнес. За час його керівництва бюджет Вінниці зріс майже вдесятеро! Місто багатіло, розбудовувалося, тут відкривалися театри, гімназії, готелі. З брудної провінції Вінниця перетворилася на неофіційну столицю Поділля, місто, яке називали «маленьким Парижем».

Але історія, як і моя течія, буває безжальною до тих, хто несе світло.

Прийшов 1917 рік. Революція. Імперія рухнула, потягнувши за собою в безодню мільйони доль. Місто поринуло в хаос. Влада мінялася щомісяця. Почалися мародерства, розстріли, тиф. Оводов, інтелігент, творець і гуманіст, не міг керувати містом, де головним аргументом став багнет і револьвер. Навесні 1917 року він добровільно склав із себе повноваження міського голови. Його епоха завершилася.

Щоб не стати жертвою червоного терору, який знищував усю стару еліту, Микола Васильович був змушений покинути місто, якому віддав найкращі роки свого життя. Він переїхав до Одеси.

Доля відміряла йому довге, але сумне життя у вигнанні. Колишній господар найпрогресивнішого міста Поділля повернувся до того, з чого починав — працював звичайним лікарем у портовій лікарні Одеси. Він жив бідно, тихо, намагаючись не привертати до себе уваги радянських спецслужб. Але навіть там, на березі Чорного моря, він, мабуть, часто згадував мої береги, свої електричні ліхтарі і той перший трамвай, дзвінок якого сповіщав про перемогу цивілізації над дикістю.

Микола Оводов помер навесні 1941 року, у віці 76 років. Його смерть пройшла непоміченою на тлі наближення найстрашнішої війни в історії людства. Десятиліттями його ім'я було викреслене з радянської історії Вінниці. Комуністична влада приписувала всі його досягнення «силі пролетаріату», намагаючись стерти пам'ять про дворянина, який зробив для міста більше, ніж усі наступні покоління чиновників.

Але правда подібна до води — вона завжди знаходить шлях на поверхню. У незалежній Україні Вінниця згадала свого великого господаря. Сьогодні вулиця Козицького (одна з найкрасивіших, центральних вулиць міста, що веде просто до моїх берегів повз ту саму Водонапірну вежу) перейменована на вулицю Миколи Оводова. А у Європейському сквері стоїть пам'ятник — він сидить, спираючись на тростину, розумний, втомлений лікар, який дивиться на місто, котре він витягнув із темряви.

Микола Оводов — це дев'ятнадцята нитка нашого історичного полотна. Нитка золота, міцна, сплетена з неймовірної чесності, інженерного розрахунку та любові до людей. Він — абсолютна гордість Вінниці. Вічний нагадувач кожному сучасному політику про те, що справжня велич вимірюється не кількістю награбованих статків, а тим світлом, яке ти залишив після себе у вікнах рідного міста.

РОЗДІЛ 20. Сталеві кулаки з подільського берега

Сергій Богачук (нар. 1995)

Сучасна постать | Професійний спорт, Бокс

Люди часто приходять на мої береги, щоб знайти спокій. Вони дивляться на плавну течію і думають, що вода — це виключно про лагідність. Але я, старий Південний Буг, знаю іншу сторону своєї природи. Я знаю, з якою нещадною, нищівною силою вода здатна бити в гранітні скелі під час весняних паводків. Ця сила прихована глибоко всередині. Вона накопичується крапля за краплею, щоб у вирішальний момент вивільнити колосальну кінетичну енергію, здатну розтрощити будь-яку перешкоду на своєму шляху.

У людському світі є мистецтво, яке ідеально повторює цей природний закон. Це мистецтво великого боксу.

Для непосвяченого глядача бокс — це просто обмін ударами на рингу. Але ті, хто розуміє суть речей, знають: професійний бокс — це найвища математика тіла та духу. Це абсолютне, екстремальне випробування людської фізіології. Коли в чемпіонських раундах м'язи горять вогнем від накопиченої молочної кислоти, коли рівень цукру в крові падає до критичної позначки, а кожне дихання нагадує ковтання битого скла, лише нервова система та незламна воля вирішують, хто залишиться стояти, а хто впаде.

І саме тут, на моїх вінницьких берегах, народився хлопець, чия воля і сталеві кулаки змусили здригнутися найпрестижніші боксерські арени світу. Його ім'я — Сергій Богачук.

Він побачив світ у квітні 1995 року у Вінниці. Його дитинство припало на той складний, перехідний час, коли спорт часто ставав для хлопчаків єдиним соціальним ліфтом, єдиним шансом вирватися з сірості спальних районів і довести своє право на існування. Я добре пам'ятаю вінницькі зали боксу того часу. Там не було сучасних тренажерів чи кондиціонерів. Там пахло важким чоловічим потом, старою шкірою боксерських рукавиць, каніфоллю та розігрітою гумою. Взимку в тих залах часто було холодно, але повітря ставало гарячим від дихання десятків юнаків, які методично, годинами лупцювали важкі мішки.

Саме в такій атмосфері формувався характер Сергія. Він не був народжений велетнем. Навпаки, від природи він мав високу і худорляву статуру. Здавалося б, для боксу потрібні гори литих м'язів, але Сергій довів, що головна зброя боксера — це біомеханіка і точність. Його тіло працювало як ідеально натягнутий батіг. Удар зароджувався в ступні, блискавично проходив через стегно, скручував корпус і вилітав через кулак з такою швидкістю і силою, що суперники часто навіть не встигали зрозуміти, звідки прийшла небезпека.

Перехід Богачука у професійний бокс став стрибком в іншу галактику. Він залишив Вінницю і вирушив за океан, до Сполучених Штатів Америки, у Мекку світового боксу.

Там, у знаменитому тренувальному таборі Big Bear у горах Каліфорнії, він потрапив до рук легендарного тренера Абеля Санчеса. Умови тренувань там нагадували спартанські: розріджене гірське повітря, яке змушує легені розриватися під час багатокілометрових кросів, жорсткий режим, ізоляція від світського життя і щоденні багатогодинні спаринги з найкращими бійцями світу.

В американському боксерському середовищі Сергій отримав своє знамените прізвисько — «El Flaco» (іспанською — «Худий»). Американська та мексиканська публіка, яка є найвибагливішою у світі боксу, обожнює видовище. Вони не люблять тих, хто «бігає» по рингу або перемагає за рахунок нудних клінчів. Вони вимагають крові, драми і нокаутів. І вінницький «Худий» дав їм це сповна.

Сергій адаптував так званий «мексиканський стиль» боксу — постійний, безперервний, нищівний тиск на суперника. Він іде вперед, як льодокол, не даючи опоненту ані секунди на перепочинок. Цей стиль вимагає феноменальної витривалості серцево-судинної системи. Фізіологічно це означає здатність організму переробляти колосальні обсяги кисню і зберігати холодний розум під градом зустрічних ударів. Вечірні тренування, кроси і жорсткий контроль над власним тілом, які Сергій заклав ще на подільській землі, дозволили йому стати ідеальною бойовою машиною.

Його кар'єра у професіоналах (у першій середній вазі — до 69,9 кг) вражає своїми цифрами. Він здобув репутацію одного з найстрашніших нокаутерів сучасності. Довгий час його статистика виглядала як абсолютний вирок для суперників: усі його перемоги були здобуті виключно нокаутами. Він не залишав роботу суддям. Він вирішував усе сам, своїми кулаками. Його удари по корпусу, що збивають дихання і паралізують нервові центри суперника, стали його візитною карткою.

Справжній зоряний час і найголовніший іспит у житті вінничанина настав у березні 2024 року. Лас-Вегас. Бій за титул тимчасового чемпіона світу за найпрестижнішою версією WBC. Його суперником був грізний Браян Мендоса.

Цей бій став справжнім епосом. Дванадцять раундів пекельної напруги. Вперше у своїй кар'єрі Богачук не зміг нокаутувати суперника достроково, що стало найвищим тестом для його нервової системи та витривалості. Уявити складно, що відчуває людина у чемпіонських раундах: руки важать по сто кілограмів, серце виривається з грудей, а перед очима все пливе від утоми. Але Сергій не зупинився ні на секунду. Він викинув понад вісімсот ударів за бій! Він виграв цей поєдинок одностайним рішенням суддів, продемонструвавши не лише силу, а й блискучу техніку, тактичну зрілість і залізний вінницький характер.

Коли рефері підняв його руку, а на талію одягли зелений пояс із золотою бляхою WBC — пояс, яким колись володіли Мухаммед Алі та Майк Тайсон, — весь світ побачив, що на плечах цього хлопця майорить синьо-жовтий прапор.

Сергій Богачук не забув, звідки він родом. На кожну пресконференцію, на кожне зважування, на кожен бій він виходить із символікою своєї країни. У час, коли його батьківщина щодня здригається від російських ракет, коли його рідна Вінниця ховає своїх синів-героїв, Сергій веде свою війну на світовій спортивній арені. Він використовує кожен мікрофон і кожну камеру, щоб нагадати цивілізованому світу про трагедію України. Його перемоги — це не просто спортивні трофеї. Це гучний голос нашої нації, який заявляє: ми сильні, ми боремося, і ми не здамося.

Сьогодні, коли я, старий Буг, відбиваю у своїх водах вогні вечірнього міста, я уявляю, як десь за тисячі кілометрів звідси, у розпечених залах Каліфорнії, цей рудий, худорлявий хлопець із Вінниці знову бинтує руки. Він знає, що кожна крапля поту на тренуванні економить кров на рингу. Він знає ціну дисципліни.

Сергій Богачук — це двадцята нитка нашого історичного та сучасного полотна. Нитка дуже специфічна. Вона виткана з хірургічного бинта, просякнута адреналіном, потом і золотом чемпіонських поясів. Він — сучасна гордість Вінниці. Глобальний воїн, який довів, що найтвердіший камінь на планеті — це не граніт у моїх порогах, а характер хлопця з берегів Південного Бугу.

РОЗДІЛ 21. Володар химер і рідкого каменю

Владислав Городецький (1863–1930)

Історична постать | Архітектура, мистецтво, мандрівки

Я, старий Південний Буг, знаю справжню ціну каменю. Тисячоліттями мої води точать непокірні гранітні пороги, перетворюючи найтвердішу породу на покірний пісок. Я знаю, як важко надати каменю нової форми. Але на моїх берегах завжди було вдосталь іншого матеріалу — м’якої, піддатливої подільської глини. З неї діти ліпили свої перші іграшки, а гончарі крутили глеки, зберігаючи в них тепло людських рук.

Одного разу на моєму березі народився хлопчик, який узяв до рук цю глину і зрозумів її головну таємницю: форма може бути будь-якою, якщо ти маєш достатньо фантазії. Коли він виріс, він знайшов матеріал, який був текучим, мов моя вода, але застигав, стаючи міцнішим за скелю. Він приборкав бетон і назавжди змінив обличчя української архітектури.

Його звали Лешек Дезидерій Владзислав Городецький. Світ знає його просто як Владислава Городецького — «київського Гауді».

Він народився у травні 1863 року в селі Шолудьки (нині Немирівський район Вінницької області). Це село розкинулося прямо на моїх берегах. Я пам’ятаю його ще малим — худенький, рухливий хлопчина з дуже уважним поглядом, який годинами блукав прибережними хащами, спостерігав за птахами, розглядав комах і малював усе, що бачив. Його родина належала до давнього польського шляхетського роду, але після польських повстань проти Російської імперії їхні маєтки були конфісковані. Городецькі жили бідно, зберігаючи лише гордість та аристократичні манери.

Саме тут, серед дикої, розкішної природи Поділля, закладався його унікальний світогляд. Він не просто бачив природу — він відчував її геометрію, її жорстокість і її неймовірну красу. Згодом він перенесе цих жаб, ящірок, змій та риб, яких ловив у моїх водах, на фасади своїх найвеличніших будівель.

Закінчивши реальне училище в Одесі, а потім Імператорську академію мистецтв у Петербурзі, Владислав у 1890 році переїхав до Києва. Якщо Григорій Артинов (про якого я розповідав вам раніше) залишився творити у Вінниці, перетворюючи її на затишне європейське місто, то Городецькому був потрібен столичний масштаб. Київ кінця ХІХ століття переживав будівельний бум, і молодий архітектор з Поділля ввірвався у нього, як свіжий весняний вітер.

Він був еклектиком, який не боявся жодних стилів. Городецький міг спроєктувати будь-що:

Національний художній музей України. Він створив величний фасад у класичному стилі, з широкими сходами, які охороняють могутні бетонні леви.

Караїмська кенаса. Для невеликої громади караїмів він збудував справжнє східне диво у мавританському стилі, з витонченим різьбленням, яке нагадувало мереживо, застигле в камені.

Костел Святого Миколая. Це готичний шедевр, стріли якого пронизують київське небо. Стрункий, містичний, він здається перенесеним кудись із середньовічної Франції. Городецький застосував тут революційну технологію — набивні бетонні палі, щоб утримати колосальну вагу на слабких київських ґрунтах.

Але його абсолютним, безсмертним шедевром став Будинок з химерами.

Історія цього будинку схожа на легенду. Городецький придбав ділянку землі на стрімкому урвищі над Хрещатиком. Земля коштувала копійки, бо вважалася абсолютно непридатною для будівництва — суцільне болото і крутий схил. Коли архітектор заявив у ресторані колегам, що збудує там великий прибутковий будинок, відомий зодчий Олександр Кобелєв сказав: «Ви, пане, божевільний. Тільки божевільному може спасти на думку така ідея». Вони уклали парі.

І Городецький виграв його з таким тріумфом, про який говорять і через століття. Він використав цемент — новий, маловивчений на той час матеріал, який виробляв завод його друга Карла Ріхтера. Бетон дозволив створити неможливе. З боку вулиці Банкової будинок мав три поверхи, а з боку обриву — шість.

Але головним був декор. Фасади будинку вибухнули дикою природою. Зі стін визирали голови носорогів, антилоп, крокодилів. На даху сиділи велетенські жаби та русалки, з ринв звисали хоботи слонів, а колони перепліталися бетонними зміями. Це був застиглий зоопарк, витвір геніальної уяви, де містика сплелася з точним інженерним розрахунком. Городецький рекламував бетон, доводячи, що з цього сірого порошку можна зліпити найвитонченіші речі.

Владислав був не лише архітектором. Він був однією з найяскравіших, найепатажніших зірок київського бомонду. Уявіть собі цього чоловіка: високий, елегантний, завжди одягнений за останньою паризькою модою.

Він був одним із перших власників автомобіля у Києві і часто ганяв вулицями, лякаючи коней.

Він обожнював технічний прогрес і літав на перших, неймовірно небезпечних аеропланах.

Він гуляв містом, тримаючи на повідку маленьку ручну мавпочку.

Але його найбільшою, всепоглинаючою пристрастю було полювання. Він не був браконьєром; він був справжнім дослідником і спортсменом. Городецький був снайпером, який сам проєктував зброю. Він витрачав величезні гонорари на сафарі, подорожуючи до Сибіру, на Алтай, до Персії, і нарешті — здійснив свою головну мрію, вирушивши в експедицію до Африки. Звідти він привіз сотні трофеїв (які передав музеям), безліч фотографій і написав розкішну книгу «В джунглях Африки. Щоденник мисливця», власноруч її проілюструвавши.

Проте історія імперій безжальна. У 1917 році почався більшовицький переворот. Червона влада зневажала аристократів, інтелектуалів і естетів. Усе майно Городецького, його знаменитий Будинок з химерами, його колекції трофеїв були націоналізовані, а точніше — вкрадені новою владою. Геніальний архітектор опинився в злиднях.

У 1920 році, рятуючись від розстрілів і терору, 57-річний Владислав Городецький з дружиною Корнелією назавжди покидає Київ і емігрує до незалежної Польщі.

Для багатьох еміграція у такому віці стає кінцем життя. Але не для хлопця, який виріс на гранітних порогах Бугу. У Варшаві він не здався. Він знову починає проєктувати, працює головним архітектором американської компанії, реставрує старовинні замки.

А у 1928 році доля робить неймовірний кульбіт. Американська компанія направляє його до Персії (нині Іран). Уряд шаха запрошує його для розбудови столиці. І там, у спекотному Тегерані, вже літній Городецький створює свої останні шедеври. Він проєктує Тегеранський залізничний вокзал, палац для шаха та готель. Він знову творить, залишаючи свій кам'яний автограф тепер уже на азійському континенті.

Владислав Городецький помер у січні 1930 року і був похований на римо-католицькому цвинтарі Дулаб у Тегерані. Його могила знаходиться за тисячі кілометрів від рідних Шолудьків. На його надгробку висічено простий напис польською мовою: «Професор архітектури».

Сьогодні, коли туристи ходять урядовим кварталом Києва, задираючи голови, щоб роздивитися бетонних слонів і носорогів на його будинку, мало хто знає, що коріння цієї фантазії лежить у подільській землі. Що першими «химерами» цього генія були звичайні глиняні фігурки, зліплені на моєму березі з вологого глею.

Владислав Городецький — це двадцять перша нитка нашого історичного полотна. Нитка екстравагантна, смілива, виткана з сірого бетону, мисливського пороху і безмежної фантазії. Він є гордістю Вінниччини, доказом того, що наша земля народжує справжніх деміургів, чиї ідеї здатні перемогти земне тяжіння і сам час.

РОЗДІЛ 22. Той, хто повернув місту європейський пульс

Володимир Гройсман (нар. 1978)

Сучасна постать | Політика, самоврядування, державне управління

Річка не терпить застою. Якщо вода припиняє свій вільний рух, вона мутніє, вкривається густою ряскою і поступово перетворюється на мертве болото. Те саме невідворотно стається з містами, коли вони втрачають своє дихання. Після розпаду імперії, у буремні і неймовірно важкі дев'яності роки, я дивився на Вінницю і відчував, як її пульс катастрофічно уповільнюється.

Мої береги обростали хаотичними, брудними стихійними базарами. Старі, іржаві радянські трамваї зі скреготом повзали розбитими коліями, розлякуючи птахів. У повітрі висів запах безнадії, а вечорами місто поринало у сіру меланхолію через відсутність нормального освітлення. Здавалося, славетна епоха Артинова і Оводова, про яких я розповідав вам раніше, назавжди канула в Лету, і Вінниця приречена на долю типового, депресивного пострадянського обласного центру.

Але місто — це живий організм. Коли воно відчуває загрозу деградації, воно народжує тих, хто здатен перезапустити його серце. У січні 1978 року у Вінниці народився хлопчик, якому судилося стати сучасним еквівалентом великих реформаторів минулого. Його ім'я — Володимир Гройсман.

Його шлях не був класичною номенклатурною кар'єрою, виплеканою в тиші партійних кабінетів. Він зростав на цих вулицях, вдихав повітря цього міста, досить рано пішов у бізнес, навчившись на практиці головного закону будь-якого успішного управління: механізм має працювати як швейцарський годинник, без збоїв і виправдань.

У 2006 році, коли йому було лише 28 років, Вінниця зробила неймовірний крок — громада обрала його своїм міським головою. Він став наймолодшим мером обласного центру в усій новітній історії України. Досвідчені, сиві чиновники, звиклі до кабінетного спокою та кулуарних домовленостей, спочатку дивилися на нього з іронією. Вони не знали, що цей молодий чоловік із незворушним обличчям і залізною діловою хваткою прийшов для того, щоб зламати їхню неповоротку систему назавжди.

І він почав її ламати. Перше, що він зробив — оголосив тотальну війну бруду, хаосу та інфраструктурній деградації.

Я пам'ятаю, як зникали стихійні ринки, що десятиліттями душили центральні вулиці та площі. Це був дуже болісний процес, який супроводжувався мітингами, протестами і шаленим спротивом тих, кому безлад приносив тіньові прибутки. Але Гройсман мав ту непохитну, загартовану подільську впертість, яка не терпить жодних компромісів, коли йдеться про порядок. Вулиці почали дихати. На них повернувся асфальт, бруківка і чисте повітря.

Проте його справжня, глибинна революція полягала в іншому — він кардинально змінив філософію влади у її ставленні до людини. Замість темних коридорів радянських виконкомів, де люди тижнями, принижено стояли в чергах за одним папірцем, він створив перший в Україні «Прозорий офіс». Величезні світлі зали, скляні прозорі стіни, електронні черги, кондиціонери і ввічливі адміністратори. Це був культурний шок для всієї держави. Вінниця першою в Україні показала на власному прикладі, що чиновник може і повинен бути не хамовитим володарем чужих доль, а звичайним сервісом, який якісно і швидко працює на громадянина.

А потім сталося те, що назавжди змінило візуальний і звуковий код міста. Вінниця отримала швейцарські трамваї. Володимир Борисович зумів налагодити такі довірливі, бездоганні дипломатичні стосунки з містом Цюрих, що швейцарці, відомі своєю педантичністю, безкоштовно передали Вінниці десятки ідеально доглянутих вагонів. Я ніколи не забуду день, коли ці блакитні, майже безшумні красені вперше виїхали на мости через мою течію. Вони стали символом нової Вінниці — акуратної, європейської, комфортної і спрямованої у майбутнє.

Він торкнувся навіть мене, старого Південного Бугу. У 2011 році, завдяки його багаторічній співпраці з великим бізнесом та залученню інвестицій, просто в моєму руслі, поблизу острова Кемпа, було встановлено найбільший у Європі плаваючий світломузичний фонтан «Рошен».

Я чудово пам'ятаю ту грандіозну ніч відкриття. Мої води злетіли в чорне небо на десятки метрів, розфарбовані потужними лазерами в усі кольори веселки, під величні звуки класичної музики. Це було неймовірно! Сотні тисяч туристів з усієї країни та з-за кордону ринули на мої набережні. Вінниця перестала бути просто транзитним містом на шляху з Києва до Європи; вона сама перетворилася на європейську туристичну Мекку.

Сім років поспіль Вінниця беззаперечно очолювала всеукраїнські рейтинги найкомфортніших для життя міст. Це був безпрецедентний успіх. Політологи, урбаністи та журналісти заговорили про «вінницьке диво» і запровадили термін «вінницький стандарт».

Але геній управління завжди розширює свої кордони, виходячи за межі одного, навіть найуспішнішого міста. Після драматичних, кривавих подій Революції Гідності у 2014 році, коли Україна стояла на краю прірви, а економіка розвалювалася на очах, Володимир Гройсман переїхав до Києва. Він став віцепрем'єром, згодом — Головою Верховної Ради, а у 2016 році був призначений Прем'єр-міністром України.

На національному рівні він реалізував реформу, яка стала критично важливою для виживання всієї держави. Він став архітектором і батьком децентралізації.

Що це означає мовою історії? Століттями столиця забирала левову частку податків з регіонів, а потім з барського плеча, в ручному режимі, видавала крихти назад слухняним мерам. Гройсман зламав цю задушливу радянську централізовану модель. Він повернув фінанси та повноваження на місця — безпосередньо у міста, містечка і села. Завдяки йому по всій Україні з'явилися мільярди гривень на місцях. Почали масово будуватися нові сучасні школи, амбулаторії, дитячі садки, ремонтуватися тисячі кілометрів автошляхів. Він дав українським громадам можливість дихати самостійно і самостійно будувати своє майбутнє. До слова, саме ця фінансова подушка децентралізації допомогла багатьом містам вистояти в перші місяці великої війни.

Бути на вершині влади в Україні — це завжди ходити по лезу бритви. Це постійна, часто несправедлива критика, жорсткі політичні баталії і колосальний психологічний тиск. Володимир Гройсман витримував цей тиск із тією самою спокійною витримкою, яку він здобув тут, на берегах Південного Бугу. Він залишив посаду глави уряду без гучних скандалів, передавши наступникам країну з працюючою, зростаючою економікою і повними золотовалютними резервами.

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації у 2022 році він, маючи всі можливості для спокійного життя за кордоном, не покинув свою країну. Він повернувся до Вінниці і очолив Міжрегіональний координаційний гуманітарний штаб. Ця структура об'єднала зусилля місцевої влади, волонтерів та соціально відповідального бізнесу для системної допомоги фронту. Сьогодні його штаб тоннами відправляє на передову найсучасніші безпілотники, тепловізори, броньовані автомобілі, медикаменти та військове спорядження. Він знову повернувся до того, що вміє найкраще — до кризового менеджменту найвищого рівня заради порятунку людей.

Іноді я бачу його на своїх берегах. Він ходить цими знайомими вулицями, можливо, згадуючи ті часи, коли він лише мріяв про те, щоб перетворити їх на європейські проспекти. Він дивиться на фонтан, який досі б'ється з мого русла, і на чисті площі міста, яке він колись розбудив від летаргічного сну.

Володимир Гройсман — це двадцять друга нитка нашого історичного полотна. Вона виткана не з поетичних метафор чи театральних ілюзій. Вона зроблена з міцного управлінського металу, з асфальту нових магістралей, зі скла «Прозорих офісів» і рівного світла нічних ліхтарів. Це нитка конкретної дії. Абсолютна гордість сучасної Вінниці, людина, яка не просто мріяла про Європу, а взяла і побудувала її стандарти у своєму рідному місті, довівши всій державі, що українці здатні бути мудрими, ефективними і відповідальними господарями на своїй землі.

РОЗДІЛ 23. Голос, що переміг темряву

Олександр «Позивний "Терен"» Будько (нар. 1998)

Сучасна постать | Військова справа, ветеранський рух, громадська діяльність

Я — стара річка, і я бачила тисячі людських страждань. Війна — це завжди темрява. Вона приходить не лише з вогнем вибухів, вона приходить із розпачем, який випалює серця, і з відчаєм тих, хто в одну мить втратив усе, що вважав опорою свого життя. Я бачила багатьох воїнів, які поверталися з фронту, ламаючись під вагою пережитого, ховаючи свої каліцтва за мовчанкою або гнівом. Але іноді історія дарує нам людей, які стають не просто прикладами мужності, а справжніми маяками у цій темряві.

Ця історія про хлопця, який втратив на війні ноги, але знайшов у собі сили піднятися на таку висоту, про яку більшість здорових людей навіть не мріє. Його ім’я — Олександр Будько, відомий усій країні як «Терен».

Він народився у Рівному, але його шлях став частиною вінницької історії не лише тому, що він часто буває тут, а тому, що він став символом нової української нації — незламної, іронічної та безмежно сильної. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександр, тоді ще молодий хлопець, не вагався. Він пішов добровольцем у батальйон «Карпатська Січ». Його шлях — це шлях тисяч українських хлопців, які перетворилися з мирних громадян на професійних воїнів, здатних зупинити навалу.

Він воював на Харківщині, на одних із найскладніших ділянок фронту. 24 серпня 2022 року, у День Незалежності України, Олександр виконував бойове завдання під Ізюмом. Ворожий артилерійський удар перекреслив усе. Він отримав важке поранення, яке призвело до ампутації обох ніг.

Уявіть собі цей момент. Хлопцю було лише 24 роки. Він був на піку фізичної сили, у нього було все майбутнє попереду. І раптом — реанімація, біль, усвідомлення того, що твоє життя назавжди змінилося. Більшість людей у такій ситуації закрилися б у собі, втопилися б у жалю до себе або ненависті до світу. Це була б нормальна, людська реакція на катастрофу.

Але Олександр Будько зробив вибір, який виходить за межі людських можливостей. Він обрав не «виживання», а «життя».

Він винайшов себе заново. Замість того, щоб чекати співчуття, він почав доводити, що обмежень не існує, якщо в тебе є воля. Він опанував протези так, ніби вони були його власними ногами. Він вчився ходити, бігати, стрибати.

Він повернувся у спорт. «Терен» не лише навчився ходити, він став спортсменом. Він брав участь в «Іграх нескорених» (Invictus Games), де змагався з іншими ветеранами, доводячи, що поранення — це не кінець історії, а її новий, можливо, найсильніший розділ.

Він став медіа-зіркою. Його щирість, його феноменальне почуття гумору (часто — чорного, воїнського), його здатність відкрито говорити про свої труднощі вразили мільйони. Олександр перетворився на того, хто ламає стереотипи про «людину з інвалідністю». Він веде шоу, знімається у фільмах, пише книжки, стає героєм популярних проєктів, таких як «Холостяк», де мільйони глядачів вчаться поважати силу духу, а не жаліти тілесні вади.

Але найважливіша робота «Терена» — це його соціальна місія. Він став головним голосом українських ветеранів. Олександр — ініціатор проєктів з інклюзивності, він вимагає від суспільства та влади побудови безбар'єрного світу не лише у містах, а насамперед — у наших головах. Він пояснює: ветеран — це не «жертва війни», це людина, яка має бути інтегрована в життя, яка має бути почута і поцінована.

Він часто приїздить до Вінниці. Він зустрічається зі студентами, з пораненими воїнами у шпиталях, з бізнесменами. Коли він заходить у зал, приміщення сповнюється дивною енергією. Це енергія людини, яка подивилася смерті в очі, програла їй у фізичному сенсі, але перемогла у духовному. Його присутність змушує присутніх забути про власні дрібні проблеми, про втому чи розпач. Він дарує людям найдорожче — надію.

Олександр «Терен» Будько — це двадцять третя нитка нашого полотна. Вона виткана з титану протезів, з терпкого полину фронтових доріг і з кришталево чистої, неймовірної віри в те, що людина сильніша за будь-які обставини. Він — сучасна гордість нашої землі. Символ покоління, яке, попри втрати, будує нову Україну — країну вільних, сильних і незламних людей.

РОЗДІЛ 24. Жінка, що вишивала долю міста

Марія Кльоц (1927–2010)

Історична постать | Народне мистецтво, традиційна культура

Я, старий Південний Буг, століттями чув, як мої води плещуть об береги, співаючи вічну пісню Поділля. Але була в нашому місті жінка, яка вміла перекласти цю музику на мову ниток та полотна. Вона не будувала мостів і не перемагала на рингу, але саме вона зберігала те, що ми називаємо кодом нашої землі.

Вишивка для мене — це як піна на моїх хвилях: тендітна, мереживна, але така, що має свій чіткий, повторюваний малюнок, який передається з покоління в покоління. Марія Кльоц була не просто майстринею. Вона була вартовою нашого культурного порогу, яка не дала водам забуття змити візерунки наших предків.

Вона народилася в часи, коли доля України була подібна до тонкої нитки, яку ворожі сили намагалися розірвати. Марія виросла в селі неподалік Вінниці, де в кожній хаті дівчатка змалечку вчилися тримати голку. Це було не хобі — це було питання виживання. Через візерунки на сорочках жінки передавали молитви, обереги, історію свого роду. Марія ввібрала це мистецтво кінчиками пальців.

Коли вона приїхала до Вінниці, місто ще жило ранами повоєнних років. Усе сіре, суворе, казенне. А Марія принесла в це місто кольори. Вона не просто вишивала — вона реконструювала душу Поділля.

Чорно-червона магія. Її вишивка була класичною подільською — суворою, геометричною, але водночас неймовірно витонченою. Коли вона розгортала довге полотно, здавалося, що вона розгортає саму історію краю.

Спадковість. Вона була невтомним дослідником. Ходила селами, розпитувала старих людей про значення кожного символу: що означає ромб, чому саме так лягає хрестик, яку силу має дерево життя. Вона зберегла схеми, які могли зникнути разом із останніми носіями традиції.

Учитель. Вона виховала сотні учнів. У Вінниці, у палацах творчості та мистецьких школах, вона відкривала дітям очі на те, що українська сорочка — це не просто одяг. Це броня, це паспорт, це розмова з Богом.

Марія Кльоц була скромною людиною. Вона рідко виходила на великі сцени, її ім’я не гриміло в теленовинах, як імена політиків чи олімпійських чемпіонів. Але її внесок був фундаментальним. Вона зробила українську вишивку вінницькою візитівкою. Сьогодні, коли ви бачите вінничан у вишиванках під час свят, коли ці візерунки прикрашають сучасні будівлі, мурали чи навіть одяг дизайнерів — знайте: у кожному з цих хрестиків є частинка праці Марії Кльоц.

Вона прожила довге життя. Останні роки її були тихими, але в її руках голка не зупинялася ні на мить. Вона вишивала до останнього подиху, немов знала: якщо вона зупиниться, перерветься зв’язок часів.

Вона померла у 2010 році, залишивши після себе величезний архів, тисячі робіт, що прикрашають музеї, і — найголовніше — випещену в серцях учнів любов до рідного.

Марія Кльоц — це двадцять четверта нитка нашого полотна. Вона виткана з шовкових червоних та чорних ниток, що тягнуться через усі століття нашої історії. Це нитка гордості, яка з’єднує нас із предками. Вона нагадує нам, що поки ми пам’ятаємо свої візерунки, нас неможливо розчинити в чужих культурах.

РОЗДІЛ 25. Голос, що переміг німоту

Василь Стус (молодший), або «Голос покоління свободи» — Володимир Бортко (нар. 1990)

Сучасна постать | Громадський активіст, волонтер, лідер ветеранського руху

Я, Південний Буг, навчився розрізняти людські голоси. У мирні часи вони звучать як гомін на набережній — безтурботно, легковажно, наповнено дрібними проблемами. Але у часи війни я чую інше. Я чую, як у людських голосах з’являється метал. І є такі люди, чий голос здатний змусити зупинитися навіть найбільш байдужих.

Володимир Бортко не є нащадком козацьких гетьманів чи знаменитих письменників. Він — син того покоління, яке народилося в незалежній Україні, виросло в ній, і коли прийшов час захищати її, не поставило жодного запитання. Він — один із тих, хто перетворив свій біль на дію, ставши лідером нового типу — «лідером-воїном».

Коли у 2014 році небо над Донбасом затягнуло димом, Володимир не став шукати виправдань. Він пішов на фронт добровольцем. Він не мав за плечима військової академії, але він мав те, чого не навчать у жодному кадетському корпусі — абсолютне, інстинктивне відчуття справедливості.

Він пройшов через пекло боїв, втратив побратимів, отримав поранення, яке змінило його тіло, але зробило дух монолітним. Повернувшись до Вінниці, він не впав у депресію і не сховався від світу. Він зрозумів головне: війна не закінчується там, де перестають стріляти гармати. Вона продовжується у головах, у лікарнях, у соціальних кабінетах.

Володимир став тим, хто «вибиває двері» для своїх побратимів.

Справедливість для кожного. Він заснував організацію, яка допомагає ветеранам проходити крізь бюрократичне пекло. Довідки, виплати, реабілітація, протезування — він знає кожну «дірку» в системі, тому що сам через них проходив.

Нова етика спілкування. Бортко часто виступає на публічних майданчиках Вінниці, навчаючи бізнесменів, чиновників та вчителів тому, як спілкуватися з тими, хто повернувся з фронту. Він вчить не жаліти, а поважати. Він вчить бачити в пораненому не «інваліда», а людину, яка зробила для цього міста більше, ніж усі, хто сидить у теплих офісах.

Сила прикладу. Він не боїться говорити про свої шрами. Він з’являється на офіційних зустрічах, в університетах, у медіа, демонструючи свої наслідки війни. Це змушує суспільство вийти зі стану «солодкої ілюзії», що війна десь далеко.

Його голос — низький, спокійний, позбавлений пафосу. Він не любить гучних промов. Він говорить конкретно, часто жорстко, називаючи речі своїми іменами. Для молоді Вінниці він став справжнім авторитетом, бо його слова підкріплені реальними справами, а не «лайками» у соцмережах.

Одного разу, під час урочистостей на площі біля нашої вежі, я бачив, як він стояв поруч із молоддю. Він не виступав на трибуні. Він просто стояв у колі студентів, і вони слухали його так, ніби він розповідав їм секрет, як вижити у світі, що божеволіє. Він вчив їх тому, що свобода — це не подарунок, це м’язи, які треба щодня тренувати.

Володимир Бортко — це двадцять п'ята нитка нашого полотна. Нитка з неокислюваного заліза, яка тримає на собі вагу всього нашого сучасного буття. Це гордість Вінниці — голос, який не дає нам мовчати, коли треба кричати, і не дає нам спати, коли ми повинні бути на сторожі.

РОЗДІЛ 26. Жінка, що зшивала світло: Історія вінницького ангела

Наталія Юсупова (нар. 1970)

Сучасна постать | Волонтерство, меценатство, соціальна діяльність

Я, старий Буг, знаю, що таке турбота. Я несу воду тисячам дерев, підживлюю сотні городів, напуваю худобу і даю прихисток рибі. Але іноді природа потребує більше, ніж просто води — вона потребує руки, яка спрямує, врятує, захистить. Місто — це той самий живий організм, і в ньому завжди мають бути люди, чия енергія спрямована не на накопичення, а на безкінечне віддавання.

Наталія Юсупова — це постать, про яку в сучасній Вінниці говорять з особливою теплотою. Її шлях — це історія того, як одна жінка здатна змінити «температуру» в суспільстві, зробивши його людянішим, добрішим і свідомішим.

Наталія не завжди була «вінницьким ангелом». Вона пройшла шлях успішної жінки, яка знала смак великого світу, світських подій, успішного бізнесу. Вона була частиною того кола, яке часто називають «елітою». Але 2014 рік став для неї точкою зламу, як і для мільйонів українців. Коли вона побачила перших поранених бійців у київських шпиталях, вона не змогла відвернутися.

Вона зрозуміла: її ресурси, її зв'язки, її вміння домовлятися і переконувати мають стати зброєю. Наталія стала однією з тих, хто заснував волонтерський рух у шпиталях. Це була робота, про яку рідко пишуть у глянцевих журналах: мити підлоги, купувати ліки, домовлятися про дорогі операції, слухати розповіді хлопців, які втратили кінцівки або зір, і — найголовніше — бути для них родиною, коли від них відмовилися всі.

Згодом її діяльність переросла у потужний соціальний рух. Коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022 році, Наталія не розгубилася. Вона стала одним із центрів тяжіння волонтерської допомоги для Вінниччини.

Системна допомога медикам. Вона знала, що шпиталь — це серце тилу. Наталія Юсупова забезпечувала лікарів усім необхідним — від високотехнологічного медичного обладнання до банальних, але життєво важливих розхідних матеріалів.

Голос правди. Вона стала медійним захисником ветеранів. У своїх соцмережах, які читають десятки тисяч людей, вона не боїться говорити про проблеми, з якими стикаються військові при поверненні до цивільного життя. Вона «підсвічує» корупцію, байдужість чиновників і водночас — неймовірні історії героїзму.

Естетика добра. Наталія довела, що волонтерство може бути красивим. Вона організовує благодійні вечори, аукціони, зустрічі, які об'єднують людей навколо доброї справи. Вона навчила вінницьку громаду того, що допомагати — це престижно, це важливо і це дарує справжнє задоволення.

Вона часто буває у Вінниці, відвідує наші реабілітаційні центри, спілкується з пораненими. Вона вміє бути різною: суворою, коли вимагає від чиновників негайної реакції, і неймовірно ніжною, коли тримає за руку солдата, який ледь опритомнів після операції. Вона зшиває світло там, де війна намагається залишити лише темряву.

Коли вона йде вулицею Соборною, люди вітаються з нею як зі своєю. Вона стала обличчям нашого вінницького волонтерського фронту. Наталія Юсупова — це двадцять шоста нитка нашого полотна. Вона виткана з ніжної шовкової нитки, яка тримає на собі величезний тягар людського болю, не даючи йому розчавити тих, хто пройшов крізь пекло.

Це гордість Вінниці — жінка, яка довела, що найвищий успіх — це не кількість грошей на рахунках, а кількість врятованих життів і повернених усмішок.

РОЗДІЛ 27. Незламний голос Поділля

Павло Муравський (1914–2014)

Історична постать | Хорове диригування, педагогіка

Я, старий Буг, століттями був свідком того, як міняються людські голоси. Я чув молитви у старовинних церквах, пісні чумаків на моїх переправах, революційні марші та звуки сучасної електроніки. Але є звук, який стоїть над часом — це багатоголосся українського хору. Це момент, коли десятки людей стають єдиним цілим, створюючи вібрацію, здатну зупинити рух моїх хвиль.

В історії нашого краю була людина, яка не просто диригувала хором — вона диригувала самим народним духом. Це Павло Іванович Муравський, великий магістр української хорової школи.

Він народився у липні 1914 року в селі Дмитрашківка на Вінниччині. Його життя — це хроніка століття, яке змело старі імперії, пережило найкривавіші війни та ідеологічні кайдани, але не змогло знищити головного — нашої пісні. Павло Муравський провів на цій землі рівно сто років, ставши живим містком між традицією кобзарів і сучасним академічним мистецтвом.

Його шлях не був легким. Він починав як сільський вчитель, але його природний талант був настільки потужним, що він, попри всі життєві обставини, став символом української хорової культури. Він не просто керував хорами, він створював свою систему, свій власний метод «чистого інтонування».

Магія чистоти. Муравський вірив, що хор — це не просто сума голосів. Це інструмент, який має звучати ідеально чисто, як дзвони в зимовий ранок над моїми берегами. Він вимагав від кожного співака неймовірної концентрації, музичного слуху і, найголовніше — серця, відкритого до тексту.

Реформатор. Він очистив хорову музику від радянського пафосу, від штучної помпезності. Для Муравського головним було — повернути пісні її природну, народну щирість. Коли він диригував, здавалося, що він не керує хором, а просто вловлює в повітрі невидимі звуки і передає їх людям.

Вчитель вчителів. Виховав сотні майстрів, які сьогодні очолюють найкращі хорові колективи світу. Він був не просто професором, він був моральним авторитетом. Його голос, спокійний і глибокий, заспокоював навіть найбільш розбурхані душі.

Я пам'ятаю, як Павло Іванович приїздив на Вінниччину в поважному віці. Навіть у дев’яносто років у нього був погляд людини, яка бачить світ у високій роздільній здатності. Він любив прогулянки берегом Бугу, завжди вслухаючись у звуки природи. Казав, що кращого хору, ніж вітер у вербах та плескіт води, не створити жодному композитору.

Павло Муравський залишив нам свій «Хоровий заповіт» — книгу про те, як зберегти нашу ідентичність через пісню. Він довів: доки ми співаємо свої пісні так, як їх співали наші предки — чисто, відверто, без фальші — доти ми є народом.

Він помер у 2014 році, у віці 100 років. Здавалося, сама епоха вирішила піти разом із ним. Сьогодні його ім'я носить хорова капела, його методики вивчають у консерваторіях, а його аудіозаписи — це еталон українського хорового мистецтва.

Павло Муравський — це двадцять сьома нитка нашого полотна. Вона срібна, чиста і вібруюча, як голос камертона. Це нитка гордості, що зв'язує нас із витоками нашої культури. Він навчив нас найголовнішому: як бути в гармонії з самим собою і зі своєю землею, навіть коли навколо панує хаос.

РОЗДІЛ 28. Архітектор людських доль: Жінка, що не боїться труднощів

Ірина Борзова (нар. 1982)

Сучасна постать | Громадська діяльність, державне управління

Я — стара річка, і мої води завжди знають, де найбільше потрібно з’єднати береги. Іноді я розливаюся пологими луками, а іноді — б’юся в граніт, прокладаючи шлях для тих, хто прагне змін. У сучасному місті, де пульсує життя, де стикаються інтереси, бізнеси, політика і звичайні людські потреби, потрібні люди, які вміють бути мостом. Не тим, що застиг у бетоні, а тим, що постійно рухається, вчиться і адаптується.

Ірина Борзова — це постать, про яку сьогодні говорять у Вінниці як про людину, що взяла на себе непросту роль медіатора між потребами громади та складними механізмами державного управління. Її шлях — це історія того, як виваженість і стратегічне мислення можуть стати силою, здатною зрушити з місця навіть найскладніші питання.

Вона виросла у Вінниці — місті, яке виховує характер. Тут неможливо бути осторонь, бо місто саме по собі вимагає від кожного бути активним, небайдужим, включеним. Ірина пройшла шлях від бізнес-середовища, де вчилася відповідальності за кожне прийняте рішення, до сфери державного управління. Вона знає ціну грошам і ціну часу, вона бачить світ не через рожеві окуляри, а через призму реальних запитів людей, які щодня приходять у її приймальні.

Чим запам’ятовується її робота?

Соціальний фокус. Ірина Борзова зосередила свою увагу на тому, що часто залишається «за кадром» великої політики — на вразливих групах населення. Вона була і залишається тією, хто опікується вінницькими родинами, питаннями дітей, реабілітації та підтримки тих, хто опинився в скруті через війну.

Системність. Вона не звикла до хаотичних рішень. Кожен її проєкт — це спроба перетворити «загальне бажання допомоги» на дієвий, законодавчо закріплений механізм. Вона розуміє, що емоції — це добре, але без чітких бюджетних правил і законодавчих змін вони не працюють.

Відкритість. Вона — одна з небагатьох політиків, хто не ховається за товстими стінами кабінетів. Вінничани знають: якщо питання дійсно важливе, воно буде почуте. Її здатність вести діалог навіть із тими, хто категорично не згоден з її позицією, є рідкісною рисою для нашого часу.

З початком великої війни її робота трансформувалася до невпізнання. Тепер це не просто соціальні ініціативи, це боротьба за виживання окремих людей та цілих інституцій. Вона стала тим містком, який поєднує потреби вінницьких шпиталів, реабілітаційних центрів і родин загиблих захисників із можливостями державного бюджету та міжнародних донорів. Вона — той невидимий фронт, який забезпечує тил.

Я спостерігаю за нею, коли вона приходить на набережну чи відвідує міські заходи. Вона виглядає людиною, яка постійно аналізує, зважує, будує плани. У її очах — втома, яка знайома кожному, хто зараз тримає на своїх плечах бодай частинку відповідальності за країну, але водночас — упевненість, що вона знає, як дійти до мети.

Ірина Борзова — це двадцять восьма нитка нашого полотна. Вона виткана з ниток практичності, витривалості та глибокого розуміння того, що будь-яка політика має сенс лише тоді, коли вона полегшує життя конкретної людини. Це нитка, яка міцно тримає структуру нашої вінницької спільноти, допомагаючи нам бути людяними навіть у найжорстокіші часи.

РОЗДІЛ 29. Ритм майбутнього: Інноватор, що випередив час

Володимир Федорук (нар. 1984)

Сучасна постать | Технології, розвиток інфраструктури, цифрова трансформація

Я, старий Південний Буг, століттями звик до повільного плину часу. Колесо млина крутилося днями, човен долав відстань годинами, і ніхто не поспішав, бо швидше за коня чи вітер людина рухатися не могла. Але я знаю, що світло, яке відбивається у моїх водах, — це найшвидша річ у всесвіті. І Вінниця — місто, яке колись дивувалося першому електричному ліхтареві, сьогодні сама стала частиною глобальної мережі, що передає знання зі швидкістю думки.

Кожна епоха має своїх архітекторів. Колись це були люди, що клали цеглу, як Артинов. Потім — люди, що будували соціальні інститути, як Оводов. Сьогодні архітектори міста — це ті, хто будує цифрову інфраструктуру. Вони непомітні, вони не зводять шпилів, але саме на їхніх кодах тримається все: від вашого смартфона до системи, яка рятує життя під час повітряних тривог.

Володимир Федорук — це представник тієї нової вінницької сили, яка не шукає слави на стадіонах чи в політичних ток-шоу. Він — людина, що мислить алгоритмами, людина, яка бачить Вінницю як частину великого, розумного світу.

Він народився у Вінниці тоді, коли ще ніхто не міг уявити, що в кишені кожного містянина буде пристрій, потужніший за комп'ютери, які керували космічними польотами. Його формування припало на часи, коли Вінниця стала перетворюватися на потужний інтелектуальний хаб. Він був одним із тих, хто повірив: не обов'язково їхати в Кремнієву долину, щоб змінювати світ. Світ можна змінювати прямо тут, у кабінетах і лабораторіях, що виходять вікнами на мої береги.

Чому його робота така важлива для нашої історії?

Цифрове серце міста. Він був серед тих, хто перетворив Вінницю на лідера з впровадження «розумних» технологій. Це не просто слова. Це прозорі системи управління міським господарством, енергоефективність, онлайн-сервіси, які позбавили вінничан від нескінченних черг у кабінетах. Він перевів Вінницю на мову цифр, яка працює на людину.

Стійкість у часи випробувань. З 2022 року його робота стала питанням безпеки. Він допомагав будувати системи оповіщення, цифрові платформи для координації волонтерів, логістичні рішення для виживання міста в умовах блекаутів. Його внесок — це невидимий щит, який дозволяє місту функціонувати навіть тоді, коли ворог намагається вимкнути світло і тепло.

Наставництво. Він розуміє, що технології — це лише залізо. Головне — це люди. Він виховує нове покоління вінницьких IT-інженерів, урбаністів і менеджерів, вкладаючи в них знання про те, що міське управління — це насамперед відповідальність перед тими, хто тут живе.

Я спостерігаю за ним на вулицях Вінниці. Він завжди кудись поспішає, часто — з планшетом, постійно на зв’язку. Він не схожий на героїв минулих століть, які носили еполети чи сюртуки. Його «уніформа» — це джинси та худі, а замість шаблі в нього — швидкість прийняття рішень. Він — людина, яка не будує пам'ятники собі, він будує системи, які будуть працювати десятиліттями після нього.

Володимир Федорук — це двадцять дев'ята нитка нашого полотна. Вона виткана з найтоншого оптоволокна, з енергії електричного струму і з холодного блиску кремнієвих плат. Це нитка майбутнього. Вона непомітна для ока, але саме вона з'єднує всі інші нитки нашого міста в єдину, міцну і живу мережу. Він — гордість нашої Вінниці, людина, яка навчила місто говорити мовою завтрашнього дня.

РОЗДІЛ 30. Жінка, що виховала ціле покоління вільних

Олена Спірідонова (1954–2023)

Історична постать | Освіта, педагогіка, громадська діяльність

Я, старий Південний Буг, знаю, що коріння дерева не видно з берега. Але саме воно живить крону, саме воно тримає стовбур під час найсильніших буревіїв. У нашому місті, крім архітекторів, що будували вежі, і полководців, що захищали мури, завжди були люди, які будували найскладніші споруди — людські душі.

Ця історія про жінку, чиє ім'я для тисяч вінничан стало синонімом справжнього вчительства. Про ту, яка ніколи не мала власної високої трибуни, але чиї слова звучали в серцях цілих поколінь. Це Олена Спірідонова.

Вона народилася в середині 50-х років, у час «відлиги», коли в повітрі лише починала жевріти надія на свободу. Все своє життя вона присвятила вінницькій школі. Для когось школа — це просто місце роботи. Для Олени Іванівни це була її фортеця, її всесвіт і її храм.

Вона не була типовим радянським педагогом, який бездумно транслював ідеологічні догми. Вона була вчителем-дисидентом, прихованим під виглядом скромного викладача літератури. У той час, коли підручники вимагали славити систему, вона вчила своїх учнів славити Людину.

Мистецтво читання між рядків. Вона навчила тисячі дітей бачити істину в класиці. Коли вона аналізувала Шевченка, Стуса чи Ліну Костенко, у класі ставало так тихо, що я міг чути, як тече вода в моєму руслі. Вона не просто давала знання, вона вчила мислити критично, ставити незручні питання і, головне — не боятися бути собою.

Віра в учня. Вона мала феноменальний дар бачити іскру навіть там, де інші вчителі бачили лише байдужість чи непослух. Вона ніколи не кричала. Вона володіла магією тихого голосу, який був сильнішим за будь-який крик. Учні знали: якщо Олена Іванівна подивиться на тебе з сумом, це страшніше за будь-яке покарання.

Вихователь гідності. У найважчі роки, коли багато хто вчив дітей «пристосовуватися», вона вчила «прямостоянню». Її учні виходили зі школи з хребтом, який неможливо було зігнути. Це покоління, яке згодом стало основою нашого громадянського суспільства — юристи, лікарі, волонтери, солдати.

Я часто бачив її вранці, коли вона йшла до школи вздовж моїх берегів. Вона завжди зупинялася на хвилину, дивилася на воду, збиралася з думками. Вона несла в собі таку внутрішню тишу, що поруч із нею навіть галасливе місто ставало спокійнішим.

Вона не писала законів, не перемагала на олімпійських іграх і не будувала хмарочосів. Але через її руки, через її серце, через її невтомну роботу пройшли тисячі вінничан, які сьогодні будують це місто. Коли вона померла у 2023 році, соціальні мережі вибухнули хвилею сліз. «Вона навчила мене бути людиною», — це фраза, яку повторювали сотні її вихованців.

Олена Спірідонова — це тридцята нитка нашого полотна. Вона виткана з м’якого світла шкільної лампи, з паперу стоптаних зошитів і з безмежного терпіння, яке здатне перетворювати вугілля на діаманти. Вона — справжня, непарадна гордість нашої Вінниці. Жінка, яка тихо, без галасу, виховала покоління людей, які сьогодні тримають це місто і всю Україну на своїх плечах.

РОЗДІЛ 31. Лицар небесних доріг

Дмитро Коломієць (1973–2022)

Історична постать | Військова авіація, Герой України

Я, Південний Буг, навчився розрізняти природу людського подвигу. Є подвиг, народжений у розпалі бою, у вибуховому викиді адреналіну. А є подвиг, що визрівав роками — як кристали в моїх холодних глибинах, крок за кроком, політ за польотом. Це історія про людину, яка стала сталевим крилом нашого міста. Про того, хто знав, що означає «служити» не на папері, а на висоті, де помилка коштує життя.

Дмитро Валерійович Коломієць був вінничанином у кожному своєму подиху. Він народився в місті, де авіація — це не просто професія, це частина міського характеру. Він виховувався в сім'ї військових, тому вибір шляху був для нього таким же природним, як для мене — текти до моря.

Він не був «кабінетним» офіцером. Він був пілотом-винищувачем. Це еліта, це люди, які бачать світ не з вікна офісу, а крізь вузьке скло ліхтаря кабінету, на швидкості, що перевершує швидкість звуку. Дмитро був професіоналом найвищого гатунку, людиною, яка вміла приборкати багатотонну машину, роблячи її частиною власного тіла.

Усе змінила ніч на 24 лютого 2022 року.

Коли ворожі ракети почали падати на мирні міста, Дмитро Коломієць підняв свій винищувач у небо. Це був той випадок, коли вибір стояв між власним порятунком і виконанням обов'язку до кінця. Він знав, що його МіГ-29 — це лише мала частина нашої оборони, але він знав і інше: якщо він не підніметься, небо відкриється для ворога.

Того ранку 24 лютого, під час повітряного бою над рідною Вінниччиною, Дмитро Коломієць героїчно загинув. Його літак був атакований ворожими винищувачами, коли він, відволікаючи вогонь на себе, рятував життя тисяч вінничан, які в той момент навіть не підозрювали, яка драма розігрується над їхніми головами. Він не катапультувався, поки не вивів літак у безпечну зону, де той не міг би зашкодити цивільним.

Він загинув, захищаючи нас усіх. Його смерть стала для Вінниці шоком, але водночас — символом того, що ми маємо захисників, які не відступлять ні на крок.

Герой України. За свій останній політ Дмитро отримав звання Героя України (посмертно).

Спадщина. Його ім'я стало символом Вінницької бригади тактичної авіації. Молоді пілоти, які сьогодні опановують нові літаки, дивляться на його фото і розуміють: бути пілотом — це не лише про швидкість, це про готовність віддати все.

Я часто думаю про нього, коли бачу літаки, що злітають з нашого аеродрому. Вони летять у небо, яке він захистив ціною власного життя. Він не просто пілот. Він — крило, на якому тримається спокій вінницьких вулиць.

Дмитро Коломієць — це тридцять перша нитка нашого полотна. Вона виткана зі світлого дюралюмінію, з реактивного полум'я і з найвищої ціни, яку може заплатити людина за свою землю. Це нитка чистої мужності, яка назавжди вплетена в історію Вінниці. Ми пам'ятаємо його кожен раз, коли дивимося в небо і бачимо там синю, мирну блакить.

РОЗДІЛ 32. Жінка, що вилікувала серця міста

Наталія Козлова (нар. 1974)

Сучасна постать | Медицина, кардіохірургія, наука

Я — старий Південний Буг, і я знаю, що серце — це найскладніший механізм, створений природою. Воно б’ється в унісон із моєю течією, воно реагує на кожну зміну погоди, на кожен стрес і на кожну радість. У нашому місті, яке пережило стільки буревіїв, була потрібна людина, яка не просто лікувала хвороби, а вміла «налаштовувати» саму музику життя — ритм людського серця.

Наталія Козлова — це ім’я, яке у вінницьких медичних колах вимовляють із особливою повагою. Вона не просто кардіохірург. Вона — архітектор людського життя, людина, чиї руки щодня здійснюють те, що ще століття тому здавалося б магією.

Вона народилася у Вінниці, у родині, де медицина була не професією, а покликанням. З дитинства вона спостерігала за роботою батьків-лікарів, але обрала найскладніший напрямок — кардіохірургію. Це сфера, де немає права на помилку, де кожна секунда — це вибір між життям і смертю.

Мистецтво «ремонту» життя. Уявіть собі операційну: тиша, підсилена лише монотонним звуком моніторів. Наталія стоїть над пацієнтом, чиє серце зупинено. У ці хвилини вона стає не просто лікарем — вона стає тим, хто тримає час у своїх руках. Її техніка — це філігранна точність, де кожен рух має бути вивірений до міліметра.

Інноваторка. Вона не просто виконує протокольні операції. Наталія постійно шукає нові методи, впроваджує малоінвазивні технології, які дозволяють вінничанам швидше повертатися до нормального життя без величезних шрамів і тривалої реабілітації. Вона робить так, щоб сучасна кардіологія стала доступною тут, у Вінниці, а не лише в закордонних клініках.

Серце, що відчуває. Найголовніша якість Наталії — це її емпатія. Вона знає, що кардіологічний пацієнт — це не лише «серце», це людина, яка боїться, яка сподівається, яка має сім’ю. Її слова перед операцією діють на хворих часто краще, ніж заспокійливі пігулки. Вона вміє дарувати впевненість там, де панує страх.

З початком великої війни навантаження на її відділення зросло в рази. Стрес, втрати, постійні тривоги — все це безпосередньо б’є по серцях вінничан. Наталія Козлова працює на межі можливостей. Вона оперує в умовах блекаутів, під звуки сирен, знаючи, що від її спокою залежить життя ще одного українця.

Я бачу її часто ввечері, коли вона виходить з лікарні, втомлена, з ледь помітними слідами від маски на обличчі. Вона дивиться на мої води, і я відчуваю, як вона вчиться від мене — відпускати зайве, щоб мати сили рухатися далі. Вона знає, що як би сильно не билося серце, головне — щоб воно билося правильно.

Наталія Козлова — це тридцять друга нитка нашого полотна. Вона виткана з найтоншої медичної сталі, з крапель цілющих ліків і з пульсуючих ритмів людських сердець. Вона — наша гордість, наш невидимий страж, який стоїть на сторожі найціннішого, що у нас є — нашого життя.

РОЗДІЛ 33. Хранитель кам’яної пам’яті: Валентин Отамановський (1893–1964)

Історична постать | Історик, краєзнавець, діяч українського відродження

Я — Південний Буг, я бачив, як зникали цілі шари нашої історії. Були часи, коли радянська влада намагалася стерти пам’ять про те, ким ми були до 1917 року. Але в кожному місті є людина, яка стає архіваріусом духу. У Вінниці такою людиною був Валентин Отамановський.

Він — постать колосального масштабу, інтелектуал, який поєднав у собі наукову глибину та громадянську мужність. Отамановський був одним із тих, хто брав активну участь у боротьбі за українську державність у 1917–1920 роках, він був членом Центральної Ради. Але для нашого міста він став тим, хто «викопав» нашу історію з-під завалів ідеології.

Дослідник Вінниці. Саме завдяки його фундаментальним працям ми сьогодні знаємо про середньовічну Вінницю, про її магдебурзьке право та економічний розквіт. Він повернув місту його справжню, європейську ідентичність, доводячи, що Вінниця ніколи не була «провінційним містечком», а була важливим осередком торгівлі та культури на перетині шляхів.

Стійкість перед репресіями. Його життя — це приклад того, як радянська система ламала найкращих. Його арештовували, переслідували, забороняли займатися наукою, змушували мовчати. Але він продовжував працювати — навіть у найскладніші роки він залишався вірним своїй справі. Він розумів: якщо історик перестане писати правду, народ втратить пам’ять.

Любов до книги. Він був не лише науковцем, а й людиною, яка обожнювала книжки. Його бібліотека і його робота в архівах стали тими джерелами, з яких ми сьогодні черпаємо знання про своє минуле.

Валентин Отамановський — це тридцять четверта нитка нашого полотна. Вона виткана з пилу старих архівів, з чорнила наукових праць і з незламної віри в те, що народ, який знає свою історію, неможливо підкорити. Він — той, хто повернув нам наше минуле, щоб ми могли будувати наше майбутнє.

РОЗДІЛ 34. Майстер сталевих нервів: Анатолій Маліванчук

Я — Південний Буг, і я пам’ятаю, як на моїх берегах змінювалися захоплення вінничан. Але була одна людина, чиє ім'я в радянські часи стало синонімом неймовірної майстерності, витримки та інтелектуальної гри. Це Анатолій Маліванчук — вінничанин, який підкорив більярдні столи всього Союзу.

Для багатьох більярд — це гра, але для Анатолія це була мова, якою він розмовляв із реальністю. У світі, де панували гучні слова та швидкі рішення, він обрав шлях абсолютного спокою та математичної точності.

Вершина майстерності. Здобути звання чемпіона СРСР із більярду в той час, коли конкуренція була неймовірною, а кожен удар вимагав ідеального розрахунку, — це подвиг, який не потребував зайвих пояснень. Анатолій Маліванчук володів унікальною технікою, яку професіонали називали «інтелектуальним більярдом». Він не просто забивав кулі, він вибудовував партію так, ніби вирішував складне рівняння, де кожен наступний крок був відомий йому заздалегідь.

Філософія витримки. Анатолій був людиною дивовижної витримки. У залах, де повітря було важким від напруги, а глядачі затамовували подих, він залишався незворушним. Він навчив багатьох, що справжня перемога кується не силою удару, а здатністю зберігати холодний розум, коли навколо панує хаос. Його сталеві нерви стали вінницькою легендою.

Учитель для наступних поколінь. Він ніколи не був закритою зіркою. Він ділився своїми секретами, навчав молодь, пояснюючи, що більярд — це гра духу. Він виховав цілу плеяду гравців, для яких його ім'я стало еталоном професіоналізму та чесної гри. Його авторитет у колах майстрів був беззаперечним.

Він був частиною того Вінницького світу, який знав ціну справжньому таланту. Коли він підходив до столу, здавалося, що весь світ завмирає, чекаючи на його хід. Він грав не просто проти суперника — він грав проти обставин, доводячи, що людина з Вінниці може досягти абсолютних висот у справі, яку обрала.

Анатолій Маліванчук — це тридцять четверта нитка нашого полотна. Вона виткана з рівного зеленого сукна, з відточеного звуку зіткнення куль і з тієї непохитної впевненості, яка приходить до людини, що повністю опанувала власну долю. Це наша історія, наш приклад того, як наполегливість і талант перетворюють гру на високе мистецтво.

РОЗДІЛ 35. Легендарний «Узел»: В’ячеслав Узєлков (1979–2024)

Я, Південний Буг, знаю, що річка не завжди тече спокійно. Іноді вона входить у пороги, вирує і б’ється об каміння. Життя В’ячеслава Узєлкова було саме такою гірською річкою — з бурхливими потоками слави, важкими випробуваннями та нестримною енергією, яка била через край.

Він народився у Вінниці, місті, яке виховало в ньому характер, що не визнавав слова «неможливо». Він був одним із тих хлопців, які завдяки неймовірній працездатності, таланту та вмінню виходити на ринг, навіть коли болять старі рани, став світовою зіркою.

На рингу та за його межами. Його кар’єра у професійному боксі — це історія вінницької завзятості. Він завоював титул інтерконтинентального чемпіона за версіями WBA та IBO, прославляючи наше місто на світових аренах. Його стиль — це агресивна атака, сталевий погляд і готовність битися до останнього гонгу. Кожен його бій був подією для Вінниці, кожна перемога — святом, яке об’єднувало місто.

Людина-шоу. Після завершення професійної кар’єри В’ячеслав не пішов у тінь. Він став яскравою медіа-персоною. Його участь у телевізійних проєктах, його відкритість, часом надмірна емоційність, зробили його людиною, про яку говорили всі. Він був «Узелом» — своїм хлопцем з вінницьких вулиць, який зміг досягти успіху і не боявся показувати свої слабкості, розлучення, перемоги та невдачі перед мільйонами глядачів.

Вінницький характер. Він ніколи не забував про Вінницю. Навіть на піку слави, навіть тоді, коли життя готувало йому серйозні випробування зі здоров’ям, він завжди повертався додому. Для вінничан він був прикладом того, що успіх — це не лише гроші чи пояси, це вміння підійматися після того, як ти впав на настил рингу.

Його життя обірвалося раптово, але його енергія залишилася в пам’яті міста. Коли я протікаю через центральні вулиці, я досі бачу хлопців, які, дивлячись на старі афіші чи згадуючи його бої, хочуть бути такими ж сильними, як «Узел». Він навчив нас, що бокс — це не просто бійка, це дзеркало життя, де головний суперник — це ти сам.

В’ячеслав Узєлков — це тридцять п’ята нитка нашого полотна. Вона виткана з поту, крові, шкіри боксерських рукавичок і того особливого вінницького драйву, який не дає нам зупинитися на місці. Це нитка гордості за людину, яка пройшла через ринг життя, ніколи не опускаючи рук.

РОЗДІЛ 36. П’ятий президент: Петро Порошенко

Я — Південний Буг, і на моїх берегах не раз змінювалася влада, вершилися долі держав і писалися сторінки, що згодом ставали підручниками історії. Постать Петра Порошенка для Вінниці — це складне переплетення бізнесу, політики та трансформації самого міського ландшафту, яке неможливо ігнорувати, як би хто до нього не ставився.

Його історія — це приклад того, як людина, що вийшла з вінницького середовища, стає ключовим гравцем на національній та міжнародній арені.

Економічний фундамент. Для Вінниці його діяльність як підприємця стала точкою відліку нового етапу промислового розвитку. Кондитерська корпорація, що виросла з вінницьких цехів, не лише забезпечила роботою тисячі містян, а й стала символом Вінниці, яку впізнають далеко за межами України. Це була та «матеріальна» нитка, яка пов’язала наш регіон із глобальним ринком.

Трансформація міста. Вплив його політики на розвиток Вінниці був визначальним протягом багатьох років. Модернізація інфраструктури, оновлення соціальних об'єктів, підтримка міських ініціатив — усе це стало частиною процесу, який перетворив колишнє обласне місто на один із найкомфортніших центрів України. Це був період, коли Вінниця почала «задавати тон» іншим, демонструючи нові стандарти управління та міського простору.

Вершина державної відповідальності. Ставши п’ятим Президентом України в один із найтрагічніших періодів нашої новітньої історії — у 2014 році, — він взяв на себе тягар держави, що опинилася перед обличчям прямої агресії. Дипломатичні зусилля, побудова нової армії та отримання Томосу про автокефалію — ці кроки назавжди увійшли в історичний літопис.

Його постать для Вінниці залишається багатогранною. Для когось він — успішний меценат, для когось — політик, чия діяльність викликає гострі дискусії, але неможливо заперечити, що його вплив став невід'ємною частиною вінницької історії. Він — той, хто завжди повертався до Вінниці як до місця, де починався його шлях.

Петро Порошенко — це тридцять шоста нитка нашого полотна. Вона виткана з ниток великої політики, промислового масштабу та складної долі держави, за яку він ніс відповідальність. Це нитка, що нагадує нам: Вінниця — це не просто місто на карті, це колиска людей, які змінюють хід історії цілої країни.

РОЗДІЛ 37. Хранитель вінницького світла: Григорій Артинов (1860–1919)

Я, старий Південний Буг, пам’ятаю місто, яке ще не знало блиску електричних ліхтарів та впорядкованих тротуарів. Але на зламі століть до нас прийшла людина, яка дивилася на Вінницю не як на провінційне селище, а як на європейську перлину. Це був Григорій Артинов — міський архітектор, чиїм почерком написана сучасна Вінниця.

Він не був корінним вінничанином, але він став тим, хто закохався в це місто так сильно, що віддав йому все своє життя. Артинов прийшов у Вінницю в 1900 році і за два десятиліття перетворив її на справжній архітектурний шедевр.

Архітектор-реформатор. Уявіть собі Вінницю початку XX століття: Артинов проектує елегантні будівлі, які й досі прикрашають головну вулицю міста. Це він створив ту саму Вінницю, якою ми захоплюємося сьогодні. Його будинки — це гармонія, пропорції та стиль, який не застаріває. Саме за Артинова у місті з'явилися водогін, електричне освітлення та каналізація — базові речі, які зробили Вінницю містом європейського рівня.

Стиль, що випередив час. Артинов працював у стилі модерн, поєднуючи його з елементами класицизму та українського народного мистецтва. Кожна його споруда — від легендарної Вінницької вежі (водонапірної вежі, яка стала символом міста) до театру чи житлових будинків — була продумана до дрібниць. Він не просто будував стіни, він будував простір для життя.

Спадщина в камені. Артиновська Вінниця стала базою, на якій згодом розбудовувалося сучасне місто. Ми досі ходимо вулицями, де кожний фасад несе відбиток його генія. Він вклав у ці будівлі стільки естетики, що навіть радянська забудова, яка намагалася заховати справжню Вінницю, не змогла знищити цей «артиновський дух».

Я бачу, як туристи й сьогодні зупиняються біля його будинків, розглядаючи ліпнину чи віконні рами. Це і є безсмертя архітектора. Він залишив нам місто, яке хочеться любити, місто, яке має власне «обличчя».

Григорій Артинов — це тридцять сьома нитка нашого полотна. Вона виткана з цегли, граніту, чавунного мережива та нескінченної любові до міста, яке він зробив своїм домом. Це нитка нашого естетичного фундаменту, нагадування про те, що краса — це не розкіш, а основа міського життя.

РОЗДІЛ 38. Майстер подільської прози: Михайло Стельмах (1912–1983)

Історична постать | Письменник, драматург, фольклорист

Я — Південний Буг, і я пам’ятаю шепіт жита на полях, які надихали Михайла Стельмаха. Він був тим, хто навчив нас чути музику українського слова в кожному русі природи, у кожній подільській хаті. Народився він у селі Дяківці (нині Літинський район), і все його життя було глибоким корінням вплетене в нашу землю.

Стельмах не просто писав про Поділля — він створив цілий літературний світ, де міфи перепліталися з реальністю.

Літописець народної душі. У своїх творах, таких як «Хліб і сіль», «Кров людська — не водиця», він відобразив усю складність переломних моментів історії ХХ століття. Він не боявся писати про біль, про втрати, про те, як важко було людині зберегти людське обличчя у вирі революцій та змін.

Любов до фольклору. Він знав сотні народних пісень, легенд та приказок. Саме це знання робило його мову такою багатою, барвистою та «живою». Читаючи Стельмаха, ти ніби п’єш джерельну воду — настільки чистим і рідним є кожне його слово.

Світло в слові. Він мав рідкісний дар бачити красу навіть у буденному. Його романи про дитинство («Гуси-лебеді летять») — це класика, яка формує почуття краси та любові до рідного краю у кожного вінницького школяра.

Михайло Стельмах — це сорокова нитка нашого полотна. Вона виткана з ниток золотого колосся, з паперових сторінок, що пахнуть друкарською фарбою, і з безмежної любові до свого народу. Він — той, хто зробив наше Поділля відомим на весь світ через художнє слово.

РОЗДІЛ 40. Жінка-легенда вінницької сцени: Валентина Остапчук (1938–2016)

Історична постать | Актриса театру, народна артистка України

Я — Південний Буг, я бачив, як у нашому місті народжувалися зірки, що світили не в небі, а на театральній сцені. Валентина Остапчук для Вінниці була більше, ніж просто актрисою. Вона була душею Вінницького обласного театру імені Садовського.

Якщо Стельмах писав про Поділля словами, то Остапчук писала про нього емоціями, жестами, голосом — усім своїм єством.

Королева вінницької сцени. Майже пів століття вона віддала театру. Вона грала ролі, які вимагали неймовірної палітри — від крихкої ліричності до сталевої драматичності. Коли вона виходила на сцену, глядачі в залі забували, що вони у Вінниці; вони переносилися в той світ, який вона створювала своїм талантом.

Уособлення народної мудрості. Валентина Остапчук мала дивовижний дар перевтілення в українських жінок — сильних, мудрих, часом дотепних, а часом трагічних. Вона пропускала через себе долю кожної своєї героїні, і тому вінничани вірили їй беззастережно. Для багатьох глядачів вона була ніби рідною людиною, до якої приходили на виставу за розрадою чи натхненням.

Вчителька і наставниця. Окрім власної гри, вона була тим «цементом», який тримав театральну родину. Для молодих акторів вона стала еталоном того, що означає «служити мистецтву». Вона навчила цілу плеяду артистів, що театр — це не робота з восьмої до п’ятої, а покликання, що вимагає самопожертви.

Вона прожила своє життя в ритмі вінницьких театральних сезонів. Навіть коли світ навколо змінювався, коли з’являлися нові технології, її талант залишався справжнім, непідробним і близьким кожному.

Валентина Остапчук — це сорокова нитка нашого полотна. Вона виткана з театральних завіс, із гриму, що залишав сліди на подушці, і з бурхливих оплесків вінницької публіки, яка знала: поки на сцені є такі люди, місто живе повноцінним душевним життям.

РОЗДІЛ 41. Маестро вільного польоту: Віталій Блажков (1947–2021)

Історична постать | Художник, графік, педагог

Я — Південний Буг, я завжди мав особливе відношення до людей, які вміють зупинити мить. Віталій Блажков був тим, хто зупиняв час на своїх полотнах, залишаючи нам Вінницю такою, якою її бачить лише серце митця — чистою, трохи меланхолійною і неймовірно живою.

Він не просто малював пейзажі чи портрети. Він створював інтелектуальний живопис, де кожна лінія була результатом тривалого роздуму. Блажков був викладачем, який не лише навчав техніці, він навчав бачити глибину там, де інші бачили лише поверхню.

Графічна точність. Віталій Блажков був майстром графіки. Його роботи відрізнялися неймовірною деталізацією та психологізмом. Він умів передати настрій міста — його старовинних вуличок, моїх берегів, вінницьких двориків — через гру світла і тіні. Він бачив красу в архітектурі, яка поступово зникала, і намагався зберегти її на папері.

Вчитель для поколінь. Багато вінницьких художників, які сьогодні формують обличчя міста, вважають себе учнями Блажкова. Він мав рідкісний дар: не пригнічувати індивідуальність студента, а допомагати йому знайти власний стиль. Його майстерня була справжньою творчою лабораторією, де виховувався смак і повага до мистецтва.

Скромна велич. Віталій був людиною глибоко інтелігентною, врівноваженою і неймовірно працьовитою. Він не шукав гучної слави, його славою були виставки та вдячність його учнів. Він жив мистецтвом, дихав ним і залишив після себе величезну спадщину, яка сьогодні прикрашає музеї та приватні колекції.

Коли я дивлюся на картини Блажкова, я бачу ту Вінницю, яку люблю найбільше — спокійну, затишну, наповнену внутрішнім змістом. Він був нашим художнім літописцем, людиною, яка перетворила фарби та олівці на інструменти для пізнання душі нашого міста.

Віталій Блажков — це сорок перша нитка нашого полотна. Вона виткана з вугільних штрихів, акварельних розмивів і безмежної відданості своєму покликанню. Це нитка нашої візуальної пам'яті, що нагадує: справжня краса завжди поруч, треба лише вміти на неї дивитися.

РОЗДІЛ 42. Політик і державотворець: Олександр Домбровський

Я — Південний Буг, я пам'ятаю Вінницю початку 2000-х років, коли місто стояло перед вибором свого майбутнього шляху. У той час до керма області прийшов Олександр Домбровський. Це була людина, чия політична кар'єра стала частиною трансформації Вінниччини в один із найбільш динамічних регіонів України.

Його прихід до влади ознаменував відхід від старих радянських методів управління до стратегічного планування, яке спиралося на бізнес-логіку та європейські підходи.

Стратег регіонального розвитку. Домбровський був одним із тих, хто почав впроваджувати ідею брендингу регіону. Він розумів, що Вінниця не повинна бути просто обласним центром, вона має стати платформою для залучення інвестицій, де комфортно жити та вести бізнес. Саме за його каденції було закладено фундамент для багатьох інфраструктурних проектів, які згодом змінили вигляд міста.

Парламентська діяльність. Працюючи у Верховній Раді, Олександр Домбровський зосередився на складних питаннях енергетики та сталого розвитку. Він був одним із лобістів «зелених» технологій, розуміючи, що енергетична незалежність — це не просто політичний гасло, а питання виживання держави. Його досвід роботи в комітетах з питань паливно-енергетичного комплексу зробив його вагомим гравцем на рівні національної політики.

Політичний стиль. Він завжди був політиком «дипломатичного» типу. Вмів знаходити компроміси там, де інші йшли на прямий конфлікт. Для Вінниччини він став прикладом політика, який не розривав зв'язки з регіоном після того, як отримував мандат у столиці, а навпаки — використовував свій вплив для лобіювання інтересів області.

Він був частиною того політичного класу, який вчився керувати країною в умовах постійних змін, криз та пошуку нової ідентичності. Домбровський довів, що системний підхід може бути ефективнішим за гучні обіцянки.

Олександр Домбровський — це сорок друга нитка нашого полотна. Вона виткана з політичних стратегій, енергетичних реформ і стабільного, виваженого підходу до управління великою територією. Це нитка досвіду, яка показує, як прагматизм стає основою для розвитку громади.

РОЗДІЛ 43. Людина в епіцентрі змін: Володимир Гройсман

Я — Південний Буг, і на моїх берегах небагато людей залишили настільки помітний слід у міській архітектурі та в самій структурі управління, як Володимир Гройсман. Його політичний шлях — це історія про те, як мерія обласного центру стає стартовим майданчиком для реформування цілої країни.

Він увійшов у вінницьку політику молодим, ставши наймолодшим міським головою в історії обласних центрів України на той час. Це був час великих амбіцій та радикальних змін, коли Вінниця почала «задавати моду» на якість життя.

Вінницький стандарт. Гройсман побудував модель управління містом, де пріоритетом стали комфорт мешканців, розвиток інфраструктури та прозорість бюджету. Саме при ньому було модернізовано систему громадського транспорту, реконструйовано центральні вулиці та площі, що перетворило Вінницю на один із найкомфортніших для життя міст України. Цей досвід управління пізніше трансформувався у масштабування на національний рівень.

Від мера до Прем'єр-міністра. Його перехід до роботи в Кабінеті Міністрів ознаменував початок масштабної реформи децентралізації. Він був одним із головних архітекторів передачі фінансів і повноважень з центру на місця. Це була реформа, що змінила філософію держави — від «командування зверху» до «розвитку громад на місцях». Багато хто називає саме цей процес найважливішим кроком у зміцненні України як сучасної демократії.

Політичний прагматизм. Гройсман завжди залишався політиком, який опирався на конкретні цифри, терміни та реальні досягнення. У складних умовах державного управління він обирав шлях системних реформ, навіть коли це було непопулярним. Його стиль — це концентрація на результаті, який можна побачити та відчути, будь то нова дорога чи реформована система надання адміністративних послуг.

Він пройшов шлях від вінницького підприємця та міського управлінця до глави Уряду України. Для Вінниці він залишається фігурою, яка зробила місто «вітриною» українських реформ.

Володимир Гройсман — це сорок третя нитка нашого полотна. Вона виткана зі стратегічних планів, управлінської дисципліни та великої віри в те, що зміни починаються з наведення порядку у власному домі — у власному місті. Це нитка нашої сучасної політичної історії, яка пов’язує Вінницю з глобальними процесами державотворення.

РОЗДІЛ 44. Архітектор великих надій: Дмитро Дворкіс

Я — Південний Буг, і я добре пам'ятаю важкі 90-ті роки. Це був час розгубленості, коли старі зв'язки розривалися, а нові ще не сформувалися. У той складний час Вінницю очолював Дмитро Дворкіс. Він був тією фігурою, яка взяла на себе удар епохи змін.

Дворкіс став мером у часи, коли місто виживало, а не розвивалося, і він уособлював тип господарника старої школи, який намагався зберегти промисловий потенціал Вінниці.

Господарник епохи перетворень. Він був міським головою протягом тривалого періоду (початок 90-х — початок 2000-х). Це були роки, коли місто мусило пристосовуватися до ринкових відносин, коли закривалися величезні заводи, а люди втрачали роботу. Дворкіс намагався балансувати між соціальними викликами та необхідністю реформ.

Вплив на міську політику. Його стиль управління був авторитарним, що було притаманно багатьом лідерам того часу. Він був безпосередньо залучений у політичні ігри обласного масштабу, часто стаючи епіцентром конфліктів між різними політичними силами. Для Вінниці він був постаттю, яка визначала порядок денний міста протягом цілого десятиліття.

Спадщина суперечностей. Його діяльність досі викликає діаметрально протилежні оцінки: від тих, хто вважає його людиною, яка втримала місто від повного колапсу, до тих, хто критикує його за методи та результат. Проте неможливо заперечити, що Дворкіс був ключовою політичною одиницею, яка сформувала політичний ландшафт Вінниці на перетині століть.

Дворкіс — це тривалий і складний період «перехідної» Вінниці. Він був тим, хто замикав еру радянського господарювання і відкривав двері до невідомого майбутнього.

Дмитро Дворкіс — це сорок четверта нитка нашого полотна. Вона виткана з напруги дев'яностих, з пошуку компромісів у часи економічного хаосу та з особистих амбіцій, що визначали долю міста. Це нитка нашої історії, без якої пазл сучасного Поділля був би неповним.

РОЗДІЛ 45. Сучасний вектор: Сергій Моргунов

Я — Південний Буг, і я бачу, як сьогодні місто живе в ритмі, який задає його нинішній міський голова — Сергій Моргунов. Він прийняв естафету управління Вінницею у період, коли місто вже отримало високу планку якості, і його головним завданням стало не просто втримати цю динаміку, а й розвивати її в умовах нових глобальних та локальних викликів.

Його політичний шлях — це історія наступності, але з власними акцентами на інновації та стійкість міської системи.

Технократичний підхід. Моргунов послідовно розвиває модель «розумного міста» (Smart City). Його пріоритетом залишається цифровізація адміністративних послуг, розвиток енергоефективності та модернізація житлово-комунального господарства. Для нього управління містом — це передусім робота з інженерними та економічними системами, де кожне рішення має бути підкріплене розрахунками.

Інвестиційна привабливість. У часи його головування Вінниця зміцнила статус індустріального хабу. Він активно працює над залученням інвесторів до промислових парків, розуміючи, що економічна стабільність міста залежить від створення нових робочих місць у реальному секторі економіки. Це той фундамент, який дозволяє місту функціонувати навіть у найбільш складні часи.

Виклик кризового менеджменту. Останні роки стали для нього справжнім іспитом на професійну та людську зрілість. Керувати містом у часи глобальних пандемій та воєнного стану — це означає брати на себе відповідальність за безпеку, функціонування критичної інфраструктури та підтримку людей, які постраждали від війни. Він став тим лідером, який забезпечує життєдіяльність Вінниці тоді, коли стабільність стала найбільшою цінністю.

Сергій Моргунов — це політик, який не любить гучних декларацій, віддаючи перевагу щоденній, рутинній, але системній роботі над тим, щоб Вінниця залишалася безпечною та комфортною.

Сергій Моргунов — це сорок п’ята нитка нашого полотна. Вона виткана з темпів сучасного розвитку, з цифр міських бюджетів та з відповідальності за кожного містянина в умовах великих випробувань. Це нитка нашого сьогодення, що пов’язує історію Вінниці з її майбутнім.

РОЗДІЛ 46. Подільський меценат: Володимир Продивус

Я — Південний Буг, і я пам’ятаю часи, коли на моїх берегах формувалися структури, що визначали економічне та суспільне життя області на зламі тисячоліть. Володимир Продивус — фігура, яка нерозривно пов’язана з цим періодом вінницької історії, людина, чий вплив виходив далеко за межі однієї галузі.

Він відомий не лише як підприємець, що керував великими виробничими активами, а й як людина, що тривалий час була центральною постаттю у спортивному та громадському житті регіону.

Спортивний фундамент. Його ім’я довгий час було синонімом розвитку боксу на Вінниччині. Як багаторічний голова Федерації боксу України, він не лише підтримував професійних атлетів, а й створював базу для того, щоб вінницька школа боксу мала змогу виховувати нові таланти. Це була стратегія підтримки сили та характеру в молоді через спорт.

Бізнес та вплив. У бізнес-середовищі Продивус завжди асоціювався з великими промисловими об’єктами, зокрема в галузі мостобудування та металообробки. Це була людина, яка вміла працювати з масштабом, організовувати складні логістичні та виробничі процеси, що забезпечували роботою тисячі людей у регіоні.

Громадська активність. Його політична кар’єра, зокрема робота народним депутатом, була часом, коли він намагався поєднати бізнес-інтереси з лобіюванням регіональних проєктів. Це був період, коли вінничани чітко бачили його вплив у розподілі ресурсів та уваги до нашої області на рівні столиці.

Продивус — це суперечлива та яскрава постать вінницької історії 2000-х та 2010-х років. Його шлях — це відображення тогочасних правил гри в українському бізнесі та політиці, де особисті амбіції, спортивний азарт та економічний вплив перепліталися в один вузол.

Володимир Продивус — це сорок шоста нитка нашого полотна. Вона виткана з ринкової конкуренції, з гучних спортивних арен і з того специфічного впливу, який формували люди з «великим капіталом» у новітній історії нашого краю.

РОЗДІЛ 47. Майстер драми та сміху: Микола Бабенко (1940–2016)

Історична постать | Актор театру, народний артист України

Я, Південний Буг, бачив, як на сцені театру імені Садовського запалювалися зірки, що ставали рідними для тисяч вінничан. Микола Бабенко був одним із тих акторів, чий талант мав магічну владу над залом: він міг змусити глядача плакати від зворушення, а вже за хвилину — реготати до сліз.

Він не просто виходив на сцену — він проживав там цілі долі, залишаючись при цьому близьким, зрозумілим і дуже «своїм» для кожного, хто приходив на його вистави.

Актор широкого діапазону. Бабенко був універсальним майстром. У його арсеналі було все: від глибокої класики до сучасної комедії. Він мав рідкісний дар «тримати» зал одним лише поглядом. Його персонажі — це завжди живі люди зі своїми вадами, радощами та болями, тому вінницька публіка відповідала йому щирою любов'ю.

Служіння театру. Майже пів століття на сцені — це не просто професія, це спосіб життя. Він був фундаментом трупи, на якому трималися багато постановок. Багато хто з молодих акторів, які зараз грають у вінницькому театрі, пройшли його школу, навчаючись не стільки техніці, скільки чесному ставленню до глядача.

Втілення народності. У його грі завжди відчувалася ота особлива подільська основа: доброта, дотепність і життєва мудрість. Навіть у найскладніших драматичних ролях він залишався носієм тієї щирості, яка притаманна нашому краю.

Для вінничан він був не просто "народним артистом" за званням, а дійсно народним за визнанням. Коли я протікаю повз театральний майдан, я згадую вечори, коли глядачі виходили з будівлі, обговорюючи гру Бабенка, і в їхніх очах ще відбивалося світло рампи.

Микола Бабенко — це сорок сьома нитка нашого полотна. Вона виткана з гриму, театрального пилу, тисяч промовтених слів і тієї особливої енергії, яку актор віддає залу, спалюючи себе, щоб ми могли відчути справжнє життя.

РОЗДІЛ 48. Співець Подільського краю: Михайло Кабалюк (1930–2010)

Історична постать | Диригент, композитор, народний артист України

Я — Південний Буг, і я пам’ятаю музику, що звучала не лише в концертних залах, а й у серцях людей. Михайло Кабалюк був тим, хто надав музичному обличчю Вінниці особливої глибини та інтелігентності. Він не просто диригував оркестрами — він формував музичний смак цілих поколінь вінничан.

Його життя було присвячене справі, яку неможливо виміряти кількістю виступів — це була робота з душею звуку.

Музичний фундамент. Як багаторічний керівник та головний диригент оркестрів, Михайло Кабалюк перетворив виконання класичної та народної музики на справжнє високе мистецтво. Він умів видобути з інструментів те, що приховане за нотними станами — емоційну правду. Під його керівництвом вінницькі колективи виходили на рівень, що дозволяв їм бути знаними далеко за межами області.

Творець і педагог. Окрім виконання, він активно займався аранжуванням та композиторською справою. Його обробки народних пісень — це окрема сторінка в історії вінницької культури. Він вмів поєднати академічну строгість із народною щирістю, що робило його музику зрозумілою і для професіоналів, і для пересічних слухачів.

Вихователь кадрів. Кабалюк був тим наставником, який не терпів фальші — ні в музиці, ні в житті. Він виховав десятки професійних музикантів, які сьогодні складають гордість української виконавської школи. Його вимогливість до звуку стала легендарною, а його любов до музики — прикладом для всіх, хто обрав цей шлях.

Коли я протікаю повз філармонію, мені здається, що в повітрі досі відлунює той особливий звук оркестру, яким керував Кабалюк — виважений, емоційно насичений і пронизаний любов’ю до рідного Поділля. Він не просто працював із нотами, він вибудовував мости між минулим музичним спадком і майбутнім.

Михайло Кабалюк — це сорок восьма нитка нашого полотна. Вона виткана з диригентської палички, з вібрації струн і з того невидимого зв’язку, що об’єднує виконавця і слухача в моменті справжньої краси.

РОЗДІЛ 49. Берегиня подільської пісні: Марія Руденко (1913–2003)

Історична постать | Фольклорист, етнограф, керівник фольклорного ансамблю «Русава»

Я — Південний Буг, я завжди знав, що справжня історія мого краю живе не лише в архівах, а й у живій народній пам'яті. Марія Руденко була тією людиною, яка не дала згаснути подільській пісні в часи, коли її намагалися «окультурити» та стандартизувати. Вона народилася в селі Слобода-Шаргородська і присвятила все життя збиранню та збереженню автентичного фольклору.

Вона була не просто співачкою, вона була справжнім етнографом-самородком, яка розуміла, що пісня — це код нації.

Мистецтво автентики. Марія Руденко створила знаменитий фольклорний ансамбль «Русава». На відміну від офіційних хорових колективів того часу, «Русава» співала так, як співали наші предки століттями: без фальшивої естрадності, щиро, з тими особливими подільськими розспівами, від яких завмирає серце. Вона їздила селами, записувала пісні у старожилів, рятуючи їх від забуття.

Носій традиції. Окрім пісні, вона була майстринею витинанки. Її паперові візерунки стали відомі далеко за межами Вінниччини — це було мистецтво, що виростало з тих самих коренів, що й пісня. Вона вчила молодь, що культура — це не те, що показують по телевізору, а те, що ти робиш власноруч, зберігаючи зв'язок зі своїм родом.

Душа Поділля. Її внесок у збереження нашої ідентичності важко переоцінити. У часи, коли намагалися стерти відмінності між регіонами, Марія Руденко наполегливо доводила: подільська культура є унікальною, самобутньою і безцінною. Вона не чекала нагород — вона просто робила свою справу, бо відчувала в цьому життєву необхідність.

Коли я чую, як сьогодні молоді колективи співають подільських пісень, я знаю, що в цьому є частка праці Марії Руденко. Вона навчила нас гордитися тим, хто ми є, і де ми народилися.

Марія Руденко — це сорок дев'ята нитка нашого полотна. Вона виткана з ниток лляної полотняної витинанки, з мелодій, що летять над річковими луками, і з любові до рідної землі, яку неможливо вирвати з корінням.

РОЗДІЛ 50. Впливовий голос: Микола Катеринчук

Я — Південний Буг, і я пам'ятаю часи великого суспільного підйому, коли політика перестала бути справою лише «кабінетів» і вийшла на вулиці. Микола Катеринчук був однією з тих яскравих постатей, що формували політичне обличчя Вінниччини в період переходу до нової якості демократії.

Він — виходець із Вінниччини, який зробив кар'єру на національному рівні, але ніколи не втрачав зв'язку зі своїм корінням, залишаючись важливим гравцем у регіональній політиці.

Політик-трибун. Катеринчук став відомим як людина, що вміє говорити мовою, зрозумілою людям. Його стиль — це активна участь у вуличній політиці, вміння мобілізувати прихильників і тримати руку на пульсі суспільних настроїв. У часи Помаранчевої революції він був одним із ключових лідерів, які формували порядок денний і надихали людей на зміни.

Правозахисний вектор. Його шлях у політиці тісно переплетений із юридичною практикою. Як юрист, він завжди робив акцент на законності, захисті прав громадян та боротьбі з корупційними схемами. Це зробило його політиком, який сприймався як представник «нової хвилі», що прийшла до влади з метою очищення системи.

Вплив на регіон. Хоча він тривалий час працював у Верховній Раді, його вплив на Вінницю був відчутним. Він формував політичні команди, підтримував місцеві ініціативи та залишався тією фігурою, до якої прислухалися в політичних колах області. Він був «міським» політиком за духом — енергійним, амбітним та готовим до публічних дискусій.

Катеринчук уособлював собою епоху політичного романтизму, коли віра в можливість швидких і кардинальних змін була максимальною. Він був одним із тих, хто вчив вінничан вимагати звітності від влади та активно впливати на процеси в країні.

Микола Катеринчук — це п'ятдесята нитка нашого полотна. Вона виткана з революційних подій, з юридичних баталій за справедливість і з енергії молодої української політики, яка намагалася знайти свій шлях у складних лабіринтах державної системи.

Епілог: Полотна вічного плину

Я — Південний Буг, я вічно тут течу,

Між берегів, що пам’ять бережуть.

Я бачив славу, біль і кожну мить,

Що в корінь міста вплетена, мов путь.

Від артиновських веж до наших днів,

Де кожен крок — то виклик і мета,

Де кожен подих — пісня ковалів,

Що викували долі в небеса.

Ми виткали наш шлях із сотень ниток —

Від мудрого лікаря до співця,

Від сталевих реформ до давніх квітів,

Що розцвіли в руках, що знають, де межа.

Нехай же Буг несе у вічні далі

Імена тих, хто Вінницю створив.

Вона стоїть, мов викута на сталі,

Яку ніхто ніколи не зігнув.

Ми — це наш край, наш голос, наша віра,

Ми — вільна кров, що прагне висоти.

Нехай же сонце світить нам ще щиро,

Коли крізь час ми будем далі йти.

Річка тече, а полотно історії — вічне. Дякую, що пройшли цей шлях разом зі мною.