Ігор Рудич: «Журналіст — не професія, а група крові»

В історії українського офіцерства є постаті, чий життєвий шлях нагадує не просто біографію, а детально виписаний сценарій становлення нації. Ігор Рудич — офіцер Збройних Сил України, журналіст у другому поколінні та військовий у четвертому. Його «код крові» веде від унтер-офіцера Першої світової через кулеметника Другої світової до встановлення сучасних інженерних та антидронових споруд Донбасу.

Для нього повернення в Україну почалося ще в 1989-му, коли курсантом елітного Львівського вищого військового училища він обрав бік свого народу в часи розпаду імперії. Від стажування в газеті «Страж неба» та інтерв’ю з першими добровольцями УНСО на початку 90-х — до посади начальника групи цивільно-військового співробітництва (CIMIC) у розпал повномасштабного вторгнення.

Ігор Рудич — це людина, яка бачила «чотири Донбаси» і не боїться говорити правду «Системі». Його досвід охоплює роботу на Центральній телерадіостудії Міноборони, місії пресофіцера та виснажливу розбудову фортифікацій у Донецькій області. Для нього солдат — це «священна корова» і головний ресурс оборони, а справедливість у виплатах та ставленні — наріжний камінь боєздатності.

Сьогодні ми говоримо про шлях офіцера-інтелектуала, який між бойовими чергуваннями пише вірші, а в штабах відстоює права поранених. Про вибір, який робиться раз і на все життя, та про те, чому «соціалізм — це коли все є» виявилося лише гомеричною ілюзією на шляху до справжньої Державності.

1. Розкажіть коротко про себе: хто ви сьогодні у трьох словах?

Офіцер ЗСУ, журналіст у вільний від служби час, бавлюся пародіями, іноді пишу вірші.

В Інстаграмі я про себе - так:

Любив і люблю, служив і служу.

Але мій акаунт в Інста за чиєюсь скаргою заблокували.

Саме тоді, коли я воював на своєму четвертому (не штабному) Донбасі.

2. Як сформувався ваш шлях — від навчання до служби в ЗСУ?

До 16-ти років не планував бути військовим.

Натомість, доля склалася таким чином, що вступ до елітного військового вишу - Львівського вищого військового училища - в 1989 році для мене був єдиним шансом повернутися в Україну з Далекого Сходу.

Як у пісні Степана Галябарди:

"На Україну повернусь через роки, через віки"...

У Євгена Сверстюка є унікальний есей "Блудні сини України".

Йдеться про розпорошення нас - українців - по різних імперіях.

Приїхавши у липні 1989 року до Львова я розпочав моє Повернення до України .

Тут вперше, 3-го вересня 1989 року, почув від львівського таксиста:

"Служити треба неньці Україні"

Вперше побував в Українській греко-католицькій церкві, відвідав костел і поспілкувався з ксьондзом.

Вперше посварився з курсантами-москалями за те, що нібито "України ніколи не було".

Дав "тягла" біля смітника одному затятому москвичу-шовіністу.

Щоб не молов дурні, що "України ніколи не було".

Це до речі, стало наріжним каменем їхньої пропаганди.

Я цю дурню давно чув від московитів.

Між тим,

13 вересня 1990 року нас - курсантів Львівського політичного училища - вивели рятувати бовдур кривавому кату Ульянову-Бланку у Львові біля Оперного театру.

Тоді на стометрівці москалики трохи отримали стусанів від львівських рухівців.

Мені того дня наказали нести табличку з абсолютно непопулярним гаслом "Хто проти Леніна, той проти соціалізму".

Львів'яни на вулицях питали:

"Малий, що то Ти несеш?

Ти знаєш, що таке соціалізм?"

Я щиро вбивчо для тої ситуації промовив, що "соціалізм - це коли все є", і отримав у відповідь гомеричний регіт львівських перехожих.

Натякаючи на тотальні дефіцити у СиРиСиРи, мені зауважили що соціалізму в совку ніколи не було.

Біля бовдура Ульянова, залитого червоною фарбою, що символізувала пролиті більшовиками ріки крові, відбулася невелика штовханина, але гуманні галичани нікого не розчавили.

В ту ніч я остаточно зрозумів, що це є мій український народ, і він пробудився.

Тривало Національне відродження, яке призвело до відновлення Державності України.

Це були напрочуд цікаві часи.

До міста Лева приїздили з Литви активісти "Саюдіса", навіть до москвичів прибували гості - представники Демсоюзу Новодворської.

Вони у 1990 році також не хотіли жити в Совку.

Логічно, що Радянська імперія за рік впала, я склав присягу на Вірність народу України і в 1993 році став офіцером ЗСУ, попередньо розсварившись з усіма кацапами та манкуртами.

3. Чому ви обрали військову кар’єру і що стало вирішальним моментом?

Я практично в 4-му поколінні - військовий. Мій прадід - Рудич Маркіян - був унтер-офіцером на Першій Світовій війні.

Дід - Рудич Василь Маркіянович - під час 2 Світової воював кулеметником.

Батько - закінчив Львівське військове політичне училище 1974 року і став офіцером.

І я в 4 поколінні - військовий, а в другому поколінні - журналіст.

Думаю, стати військовим - це такий собі "поклик крові, родовий код".

Коли я у 1988(89) році прочитав в газеті "Комсомольська правда" матеріал з незрозумілою для мене критикою "Товариства Лева", я відчув, що це мій двіж, моя доля. Щось важливе, історичне розпочинається .

Я ніби зайшов у портал "Духовна Україна". І звідти вже не виходив.

Про мою службу на Центральній телерадіостудії Міністерства оборони України від 1993 до 2010 років я розповідав в інтерв'ю журналу "Рейтинг". https://antikor.info/articles/65606-igor_rudich_sistema_vichavljuje_i_zjidaje_slabkih_siljni_j_nahabni_jdutj_sami_hlopnuvshi_dverima

Важливо додати, що в 1992 році, стажуючись в газеті "Страж неба", я - курсант ЛВВУ - взяв інтерв'ю у хлопців-патріотів з УНСО.

Це як у стрічці "Пропала грамота", де грав геніальний Іван Миколайчук.

"Козаки (тодішні УНСОВЦі - І. Р.) - чисті душі. Не бояться нічого. Захищають віру православну."

 Гадаю, у первісному, доцензурному варіанті "Пропалої грамоти" - повісті Гоголя - йшлося про те, що Козаки захищають Україну.

В 1993(4) році наше військове телебачення використало кадри, що привезла з Чечні прес-служба УНСО.

У телепередачі "Служу народу України" прозвучали вірші Дмитра Павличка як застереження.

Що москва, фактично напавши на Чеченію-Ічкерію, може вчинити так і з Україною.

Пам'ятаю слова генерала Володимира Муляви, начальника Соціально-психологічної служби Міноборони України: "З Росією треба жити за щільно зачиненими кордонами".

І ще одна реперна крапка.

В 2008 році в публікації "По ком звонит Грузия" мені довелося зробити невтішний висновок.

"Якщо українська еліта не приєднає Україну до НАТО, або не зміцнить кардинально Збройні Сили України, то після Грузії буде Україна".

Таким чином, я не просто став офіцером, я спершу став офіцером-журналістом, який власний досвід перетопив в позицію.

"Я мзду не беру, за державу зобідно".

Якщо тебе цькують, нахиляють, пам'ятай правило:

"Або всіх гризи, або лежи в калюжі".

4. Які ключові уроки дала вам служба під час війни?

24 лютого 2022 року зрання я побіг у військомат. Спершу зміг потрапити командиром рою (10 -11 вояків) у Добровольче формування тергромади "Нова Україна", де допомогав цивільним хлопцям набувати вишкіл.

Перше правило (урок): бути корисним Україні, її обороні, волонтерити.

В перші дні повномасштабного волонтерив на залізничному вокзалі, коли біженці виїжджали на Захід.

Потім зміг приєднатися до Добровольчого формування територіальної громади Києва.

Після 13-денного вишколу мої козаки вирушили на локації, і далі - на фронт.

В той 13-денний період я написав вірш "Сон-передчуття Перемоги":

"Я лежу під софітами, генеруючи щастя,

Я служу з неофітами, не боюся упасти.

Поруйновані горем люди, птахи, локації,

Убезпечені болем ті, хто рухає Нації.

Та наказ пролунає:

«Виступати на ранок!»

Буде самий чарівний,

унікальний світанок.

І постане Величне

На теренах старого.

Буде все Україна!!!

І не буде Мордора)))

   Березень 2022.

 Тоді у березні 2022 року я відчув, що Ми - Україна - обов'язково переможемо.

Тож другий урок: вірити в Перемогу ЗСУ та особисто її наближати.

Саме тому, щойно завершилася моя місія в ДФТГ (відділення/рій по закінченні вишколу пішло на перші локації, хтось зміг знайти місце у ЗСУ), я отримав дзвінок від побратима з Голосіївської Тероборони міста Києва і запрошення до них в батальйон територіальної оборони.

Впродовж квітня, травня, червня і липня 2022 року виконував обов'язки прес-офіцера 204 окремого батальйону Тероборони.

Я побачив той величезний патріотичний підйом (пасіонарний зрив), який панував у Суспільстві.

В мій 204 окремий батальйон Тероборони Голосіївському району Києва в перші дні буквально прибігли, примчали захищати Київ близько 2000 патріотів різного віку, професій, майнового стану, статі та інших характеристик.

Я тоді мав змогу поглибити знання в царині журналістики, працюючи поряд з прес-сержантом Вадимом, цивільним журналістом, який, зокрема, співпрацював з "Українською правдою", котрою колись керував Георгій Гонгадзе.

До речі, з Гією ми познайомилися ще у 1994 році впродовж перших миротворчих навчань на Львівщині.

Шокований тим, як обійшлася з ним Система, побудована за часів другого президента України.

3-й урок: намагаюся вивчати щось нове.

Це і для мозку, розвитку пам'яті корисно, і себе можна знайти задля більш ефективної участі в Оборони України.

Під час повномасштабної війни я опанував дуже цікаву, потрібну військову спеціальність за стандартами НАТО - ЦВС, Civilian military cooperation (Сіміки).

Посідав посаду начальника групи ЦВС в 2х батальйонах Сил ТрО.

Служив оперативним черговим в одному з батальйонів ТрО на Півдні.

Дослужив до бригадної ланки на посадах ЦВС.

Був прес-офіцером в 204 окремому батальйоні тероборони.

Скрізь - досвід, скрізь емоції, екзістенції.

Унікальні історії і випадки, в березні 2024 року один охороняв локацію - три ночі з автоматом боронив склад на Донбасі.

Два магазини Ак-74, щурики поряд пищать, вгорі літають дрони над селом Андріївка у Волноваському районі.

За 20 метрів - будова без вікон, поряд з якою в перший день повномасштабної прилетів С-300.

Мабуть тут варто сказати про два уроки. Офіцер має постійно вчитися.

Я опанував спеціальності ЦВС (батальйонна і бригадна ланки), прес-офіцера (комунікації), служба оперативного чергового, рекрутинг.

Іноді мене запитують:

"Чому поміняв 6 частин?"

Я відповідаю, що служу не в частинах, а в ЗСУ.

І мені комфортно скрізь.

  В кожній моїй військовій спеціальності (фактично професії) я можу сформулювати екзістенції, вижимку з отриманого уроку.

На посадах ЦВС, мабуть, два уроки.

Треба прагнути берегти життя солдатів. Бійці, сержанти, офіцери - це найголовніший ресурс. Можна отримати нову техніку від західних країн, зокрема, НАТО, або озброєння вітчизняного виробництва.

Але інших бійців, які загибли, ми ні від кого не отримаємо.

Це головний урок.

Я пам'ятаю, як мій комбат 160 об ТрО (Уманська тероборона) заощадливо ставився до своїх підлеглих побратимів.

За період з квітня по вересень 2023 року в батальйоні було три загиблих.

Це сумно.

Але масових "на щиті" Руслан Загребельний уникнув.

Хоч підрозділи його тербатальйону воювали у Бахмутському районі.

Наступний урок, який я отримав на посаді начальника ЦВС бригади - треба ретельно ставитися до соціальних моментів, зокрема, виплат пораненим.

Неприпустимо допускатися недоплат або невиплат.

Це може призвести до СЗЧ бійця, бути одним з факторів.

Я офіцерам в штабі бригади казав прямо: закінчаться солдатики, підете в окопи ви, панове офіцери.

Тому бійців треба берегти як в Індії бережуть священу корову.

Це не відновлювальний ресурс.

Так вже склалося що мені довелося в інтересах 5 поранених військовослужбовців скаржитися на гарячу лінію.

І невдовзі я опинився на своєму 4-ому Донбасі. Облаштовуємо фортифікації - отримую безцінний досвід, надто важлива для України, для Сил оборони місія.

Далі буде.