Лазар Баранович: релігійний діяч як фактор московської політики та української ідентичності в XVII столітті

14 листопада 2022 року в одному з відомих телеграм-каналів мовознавиці прозвучала застережлива та водночас надихаюча думка про роль Лазара Барановича. Це один із тих історичних постатей, які не можуть бути зведені до архаїзму або зручної легенди. Баранович — архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський, чия діяльність припала на переломні роки середини XVII століття, коли Україна шукала свій шлях між Польщею, Московією та різними церковними конфесійними колами. У сучасному дискурсі його ім’я часто використовується як символ політичних та релігійних уподобань, що мали довготривалий вплив. Саме зараз потрібно розглянути, які ідеї він несе, з яких джерел виходив і які наслідки ці погляди мали для української державності та національної ідентичності. Наша задача — не героїзувати або осміювати, а розкласти на складові смисли та перевірити їх на фактах, причинно-наслідкових зв’язках і контекстах.

У цьому матеріалі ми зупинимося на чотирьох вимірах. По-перше, через аналітику — хто такий Лазар Баранович, які цінності він просував, як формував світогляд і чому саме Москва стала для нього більшою реальністю порівняно з українськими політичними можливостями. По-друге, через протиставлення — порівняємо його погляди з позиціями сучасних гетьманів та церковних лідерів того часу, зокрема з Дорошенком, Хмельницьким та Виговським. По-третє, через причинно-наслідковий ланцюг — які кроки Баранович робив у царині церковної політики та як це вплинуло на подальші події, зокрема на Глухівські статті й політику Москви щодо Києва. По-четверте, через експертну реконструкцію — як читати цю постать сьогодні, які уроки та ризики несло використання його спадщини для сучасної національної пам’яті. У кінці запропонована критична перспектива щодо того, як по-новому осмислити його роль у ході української історії.

1. Аналітика: світогляд Лазара Барановича і його роль у світосприйнятті української ідентичності

Світогляд Лазара Барановича, як і багатьох церковних діячів доби раннього модерну, формується на поєднанні релігійної традиції, політичних потреб та міжнародних залежностей. Він був не лише релігійним виконавцем обов’язків, але й політичним актором, чия позиція часто впліталася в геополітичні інтереси того часу. В контексті української історіографії його ім’я асоціюється з тією частиною церковної еліти, яка розглядала московське зверхство як легітимний шлях збереження безпеки та стабільності в межах того часу. Водночас його місія в Кирилівській традиції та просвітницькі ініціативи друкарської справи в Чернігові були інструментами, що розвивали церковний вплив, але не завжди спрямовані на розвиток української мови та національного самовизначення.

• Світогляд як поєднання духовної орієнтації та політичної прагматики. Баранович, як і його сучасники, бачив церкву не ізольовано від політики, а як ключову інституцію для формування суспільної думки та лояльності до верховної влади. Це підкреслює його тенденцію до підтримки московського патріархату та підпорядкування Києва Москві як стратегічно виправданого рішення.
• Політика крізь призму освіти й друкарства. У Чернігові ним зреалізовано проєкти друкарні, що відображали зосередженість на церковних та богословських текстах. Вони не завжди служили розвитку української мови або національних форм знання; радше — просуванню чужих цінностей у рамках тогочасної освітньої системи.
• Генетичний зв’язок із московською традицією. Інокентій Гізель та його підхід до історії Московії стали впливовими джерелами для Барановича. У збірці Меч духовний він використовує генеалогічне дерево московського царя, що на його тлі відображає певний міф про коріння російської імперської легітимації. Це свідчить про відсутність ясного націоцентричного курсу та більш глибоку інтеграцію з чужими історичними моделями.
• Контекст двох берегів та геополітична орієнтація. Історія XVII століття в Україні — це історія конфліктів між Правобережжям та Лівобережжям, між Річчю Посполитою й Московією, з прив’язкою до турецького фактору. Баранович підштовхує нас до розуміння того, що його позиція щодо Києва як міста та символу національної пам’яті була не лише релігійною декларацією, але й політичною позицією, яка мала конкретні наслідки для української політичної самостійності.

Загалом світогляд Барановича можна охарактеризувати як симбіоз церковної автентики з прагматичною орієнтацією на московське зверхство. Це не просто історичний випадок з окремого життя, а ключова лінія, що віддзеркалює тривалий період, коли українське суспільство було розділене між різними центрaми влади та культури. І хоча деякі його тексти вважають поетично багатими, з точки зору національного розвитку вони залишаються поза межами того, що ми тепер називаємо українською державною цінністю. В цій частині ми також стикаємося з проблемою джерел і їх інтерпретації: наскільки обґрунтовано приймати або заперечувати його погляди, зважаючи на контекст часу та на те, що з нього пізніше витягалися різні політичні висновки.

2. Протиставлення: різні вектори того часу

Щоб розуміти Барановича, треба порівняти його з іншими лідерами доби. Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Дорошенко — кожен з них зображав один з можливих векторів розвитку української політичної думки й зовнішньої орієнтації. У той час формувалася ідея автономії чи навіть конфедеративної моделі, але під впливом зовнішніх сил ці погляди часто перетворювалися на компроміси з Москвою або Варшавою. Баранович, відзначаючися релігійною елітою, в певний момент підштовхував цю політичну дискусію до більш прозоро московської орієнтації, що стало одним із головних джерел конфліктів із іншими гетьманами та їхніми союзниками.

• Гадяцький трактат як точка розколу між поглядами гетьманів. Іван Виговський прагнув консолідувати Україну через конфедерацію трьох суб'єктів — Литва, Русь і Польща — але Баранович не підтримував цей формат, бачивши більшу цінність у збереженні союзних відносин з Московією для гарантії духовної та політичної стабільності.
• Глухівські статті та московський вплив. Баранович підтримував позицію, за якою Київ повинен залишитися під владою Москви. Ця позиція радикально відмінна від бачення Многогрішного та Дорошенка, які бачили шляхи збереження української сильнішої автономії або створення коаліцій із Туреччиною для зручних маневрів між імперіями.
• Система освіти та мова. Баранович просував польську та латинську традицію у навчальних закладах Києво-Могилянської колегії, що зменшувало можливості розвитку української національної лексики та літератури як самостійного чинника національної ідентичності. Такий освітній курс контрастував із націоцентричним орієнтиром, який з’явився після визвольних рухів.
• Мова як символ влади. Публічна теза, що межі моєї мови — це межі моєї держави, прослідковується як ланцюгова логіка від Литви до Києва. У Барановича ця думка може розглядатися як інструмент легітимації позиції московської адміністрації над українськими землями, де мовна та богословська політика використовувалися для зміни політичного порядку.

У цьому контексті Баранович виглядає як персонаж, який з одного боку підтримував розвиток церковної організації та освітнього впливу у рамках свого часу, а з іншого — створював інструменти політичного впливу Москви над Києвом та іншими українськими землями. Такі позиції стануть основою критики з боку багатьох істориків та публіцистів, які розглядають його як приклад типового для того часу політико-релігійного агентa, що зважувався на компроміси з імперськими центрами заради збереження розростання церковної владної системи.

3. Причинно-наслідковий контекст: ланцюг подій та наслідки

Щоб зрозуміти точку зору Барановича, треба простежити ланцюг подій, які зумовили його позицію щодо московської імперії та української автономії. Відомі історичні точки — від 1647 року, коли він став rectorом у Гощі, до 1657 року, коли його рукопокладено на єпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського, — віддзеркалюють як його кар’єру, так і політичну динаміку між Україною, Польщею й Москвою. У 1657 році Богдан Хмельницький ще живий та активний, але події тих років розвивалися за новими правилами, які впливали на майбутні союзи та конфедерації.

• Вплив Многогрішного та конфлікт з Дорошенком. Глухівські статті, які висунули вимогу подану Москві, послаблювали автономію України та фактично ставили Київ у підпорядкування Московському царству. Це прямий наслідок того курсу, який підтримував Баранович, що відрізнявся від поглядів інших гетьманів.
• Обмеження автономії та контроль над населенням, податками та селянством. Якщо в Глухівських статтях, за певним прочитанням, поставлено завдання обмежити перехід селян у козацтво та впровадити московську систему податків, це означало не просто адміністративний контроль, але й зменшення внутрішньої української військової сили та самостійного руху.
• Московське право на Київ та роль Києва як символу. Баранович підтримував погляд на Київ як на вузол московської системи, що з одного боку забезпечувало політичну стабільність для церковної інфраструктури, але з іншого — стримувало розвиток української державно-самостійності за межами московської зони впливу.
• Поширення ідей через друкарню та навчальні заклади. Під час його діяльності в Чернігові була створена друкарня, зосереджена на виданні книг, що мали сильну релігійну та культурну орієнтацію в рамках московського впливу. Це впливало на формування світогляду серед освітян та церковної еліти, що надалі вплинуло на зміни у сприйнятті нації та мови.

Після десятиліть конфліктів та криз почала формуватися певна лінія поведінки, яка привела до того, що Київ та інші ключові міста опинились у сфері московської політики. Барановичі та їхні союзники намагалися зберегти церкву й освіту під князівством Москви, але це означало відмову від певних аспектів української самобутності. І навіть у своїх зверненнях до царів Баранович виявляв певну тенденцію до підпорядкування українських земель московському правлінню, що в сучасній оцінці розцінюємо як стратегічний хід, але з довгостроковою ціною для національного суверенітету.

Після 1688 року історики зауважують, що політика Москви щодо Києва та інших українських міст стала більш явною та систематичною. Цей період також відзначився зниженням ролі незалежних українських гетьманів у зовнішньополітичній площині. Втому, навіть якщо в окремих джерелах Баранович не розглядається винятково як агент Москви, його афіліація з московськими цінностями залишалася важливим чинником формування сучасного сприйняття того періоду. Це пояснює, чому історики й публіцисти в наш час так гостро обговорюють його спадщину та роль у формуванні української ідентичності.

4. Експертна реконструкція: як читати постать Барановича сьогодні

Сучасний історик повинен виходити з того, що Лазар Баранович — не виняток, але один із вузлів складної системи церковно-політичних відносин того часу. Його постать доводить, що аграрна та військово-державна сила української нації не з’являлася в ізольованому полі бою, а формувалася в діалозі та конфліктах з зовнішніми центрами, що вчили український народ виживати через інтеграцію під верховні імперії чи через опір їм. У цьому сенсі варто переглянути деякі оцінки його ролі як чисто руйнівної для української державності. З іншого боку, треба усвідомити, що його рішення були результатом того конкретного історичного контексту: церковна структура, освіта та політичне середовище вимагали адаптації до існуючих владних реалій.

• Головне про прогалини та контекст. Розуміння Барановича як частини системи означає визнати, що його рішення не були випадковими. Вони були відповіддю на структурні запити того часу — збереження церковної єдності, управління землями, стабільність митрополії та, водночас, політичні розрахунки щодо Московії.
• Універсальні висновки проти одноманітності. Його спадщина нагадує: історія не дотримується лінійної лінії добра чи зла. Вона складається з взаємодій з різними центрами сили, де кожен акт орієнтований на виживання а не на повне заперечення протилежних інтересів.
• Перепроєктування національної пам’яті. В сучасному дискурсі Фаріон та її послідовники перетинають роль Барановича із зображенням того, що називають геном української ідентичності — Ген українців — і використовують його як доказ того, що історичне мислення України частково пов’язане з чужими цінностями. Але з експертної точки зору важливо відокремлювати історичний контекст від сучасних наративів, твердо відмежовуючи факт від політики пам’яті.
• Емпіричний підхід до джерел. Враховуючи, що багато джерел тієї доби — це церковні документи та листи — має сенс застосовувати критичний метод: відфільтровувати формальні вигадки, перевіряти факти та розрізняти політичні мотиви від релігійних обґрунтувань. Це дозволяє не зменшувати значення його внеску, але й не зменшувати ясність того, що його політична орієнтація мала тривалі наслідки для української ідентичності.

У підсумку наш аналіз підкреслює, що Лазар Баранович — не просто фігура з минулого. Він є ключовим прикладом того, як церковна еліта може формувати політику та історичне сприйняття, виступати інструментом або джерелом конфлікту між імперіями, а також впливати на траєкторії національної пам’яті. Робота з його спадщиною вимагає не захоплення або відторгнення, а дедуктивного, контекстуального підходу, що дозволяє побачити глибші закономірності, з якими українська історія має справу і сьогодні.

Позитивний висновок полягає в тому, що критичне читання цієї постаті дозволяє краще розуміти архітектуру соціально-політичного ландшафту того часу. Ми можемо помітити, як певні рішення провокували ланцюгові реакції, які відчутно впливали на розвиток української державності, націю, а також на відносини між церквою й владою. Такі висновки важливі для того, щоб не повторювати помилок минулого — зокрема тих, що пов’язані з надмірною залежністю від зовнішніх імперських моделей та зменшенням автономії в середині української спільноти. Історія не завершується одним актом, а розгортається у множині контекстів, де кожен діяч залишає слід не лише як індивідуальність, але й як частина колективної пам’яті та політичної культури.

Висновок

Якщо ми хочемо рухатися вперед у розумінні української історії та формування сучасної національної ідентичності, потрібно брати до уваги, що постать Лазара Барановича демонструє складність взаємодії між церковною владою, політикою та культурними цінностями. Його спадщина — це нагадування про те, що історичні рішення мають тривалий вплив, який може бути як конструктивним, так і деструктивним. Тільки через критичний, багатоскладовий аналіз ми зможемо зважити плюси та мінуси поглядів того часу та зробити висновки, які допоможуть у розбудові сучасної української ідентичності без повторення чужих форм впливу.

Слава нації. Смерть ворогам. І ми продовжуємо читати історію як живу розмову з минулим, щоб краще зрозуміти себе сьогодні та майбутнє нашої держави.

Поглиблена реконструкція контексту

У розширеному розгляді ключовим є розгляд контексту XVII століття, де церковна еліта часто формувала політичні лінії. Баранович не є винятком. Його позиція щодо Києва та Москви — результат поєднання релігійної традиції, прагматичної безпеки та геополітичних перспектив того часу. Це не однозначна історія; вона вимагає уважного аналізу джерел і контекстів, щоб відмежувати факт від сучасних наративів. Змістовна оцінка дозволяє бачити, як освітня політика і друкарство в Чернігові служили зміцненню імперських моделей, але водночас обмежували розвиток українського автономного духовного та освітнього простору.

2. Протиставлення: різні вектори того часу

Далі розглянемо елементи освітньої та мовної політики, які віддзеркалювали дві парадигми — з одного боку збереження церковного моноліту, з іншого — формування української ідентичності через школу та друкарство.

Етапи формування позицій Барановича

• Ранні роки та освіта
  • Освітні прагнення в рамках церковної системи
  • Друкарня в Чернігові як інструмент впливу
• Церковна політика та освіта
  • Структура колегії та вплив на навчальні програми
  • Погляд на польсько-латинську традицію у навчанні
• Геополітична орієнтація
  • Лояльність до московської моделі як інструмент стабільності
  • Вплив на податки, адміністративні практики та спадкування

У завершенні варто підкреслити, що критичне зважування контекстів дозволяє не повторювати радикальні наративи, а помічати нюанси впливу церковної еліти на політику та освіту. Так ми зможемо краще визначати уроки для сучасної історичної пам’яті та цінностей державотворення.