Ігор Зілінко: пошук ікони як шлях збереження сакральної традиції українського неовізантизму

У Львові в галереї ICONART розгорнулась виставка Ігоря Зілінка, яка ставить перед глядачем не просто лабораторію живопису, а концепцію «пошуку ікони» як способу збереження та оновлення сакральної традиції в українському мистецтві. Це зійшення кількох поколінь: від ранніх експериментів художника до глибокої іконописної практики, яка сьогодні опинилася в центрі інституційного та культурного діалогу. Виставка демонструє, як неовізантійські риси та модерністичні тенденції 20‑х століть поєднуються з галицькою іконописною школою, з акцентом на канон та богословське підґрунтя образів. У цьому контексті головна мета експозиції — відшукати «свою ікону» через діалог із традицією і через відповідальне звернення до храмової практики.

За словами директора ICONART Костянтина Шумського, вперше твори Ігоря Зілінка були представлені у колекції галереї в 2013 році, коли сам проект був значним авансом для починаючої галереї. Син митця, Роман Зілінко, розкриває своїм передмовним зверненням внутрішню динаміку пошуку: від 80‑х років, коли батько розписував храми замовників та формував основу іконописної традиції, до сьогоденної експозиції, де його образи відображають тривалу шляхетність сакрального мистецтва. Цей часовий перехід і є одним із центральних підтекстів виставки: як збережена спадщина перетікає у сучасну мову іконографії.

У контексті історії українського сакрального мистецтва важливий напрям — участь та вплив Греко-Католицької церкви, яка своєрідно повернула надійність іконописній традиції після радянських обмежень. У художньому процесі це виражається через глибоке занурення в іконописний канон, але також через прагнення до живого лика та модерністської виразності. Розглядати Зілінка як лише носія канонічного образу було б неправильно: його творчість демонструє синтез, де байдужий до форм модернізм народжує нову образність, що водночас зберігає богословську глибину та візуальну виразність неовізантизму.

Ключове послання виставки — не тільки відтворити минуле, але й зафіксувати процес його відновлення. Цей процес тісно пов’язаний із особистим досвідом митця та його родини. Син художника згадує: «від дитинства я був залучений до того, що творилося вдома», — а батько у своїх експериментах із графікою, як згодом підштовхнуло до іконопису, демонстрував неабияку чутливість до пластики та кольору. Так народжується не просто збірка портретних ікон; це система образів, де кожна ікона не тільки зображує святість, але й досліджує шлях від світського до сакрального ментального простору читача.

У сфері історико‑мистецьких порівнянь виставка стикує різні традиції: від афектів Бароко через галицьку школу до модерністських рішень двадцятих‑шістдесятих років. Творчий вплив Бойчука та Шептицького музейного середовища проступає як певна «поколінна нитка» у рішеннях образу, ладу лика та композиційної динаміки. Це дозволяє говорити не лише про відображення сакрального змісту, але й про спосіб його вираження через живопис—відвертку до живих ликов і відчуття простору на іконі. Відповідь на запитання «чи може сучасна ікона зберегти богослов’їйність та канон?» звучить тут як «так», але з динамічним перекомпонуванням неовізантійських рис та вітражних плоских пластик.

Аналітика: шлях від підпілля до сучасної ікони. чому пошук ікони має сенс зараз

Початкова точка та мотивація

• Визнання: після знищень та репресій художники не просто відроджують стиль, вони відшукують тяглість сакральної традиції, яка може говорити з сучасником.
• Дисциплінарна мідність: поєднання іконописних канонів з модерністськими підходами дозволяє створювати образи, що відповідають сьогоднішнім культурним запитам.
• Іконографічна ремісія: «пошук своєї ікони» означає не злиття стилів, а формування унікального образного модуля, який зберігає Богослов’я та звернення до храму.

У побудові цієї аналітики важливий контекст: з одного боку — неовізантійські риси та мозаїчний характер живопису 20‑х століть, з іншого — галицька іконописна школа, що зберігає відчуття світла та просторової цілісності. Власне таку синтезовану мову намагається розвивати Ігор Зілінко в останніх роботах. Роль архітекторів історичних тканин та реставраційних інституцій — Шептицького музею та реставраційного середовища УГКЦ — дає змогу розглядати його твори не лише як індивідуальний акт, а як частину більшої церковної та культурної системи.

Спроба відшукати тяглість сакрального мистецтва — це не лише мистецьке завдання, але й історично‑культурна відповідальність. За спогадами Романа Зілінка, у передмові до виставки відзначено, що інформації про сакральні образи того періоду не було повноцінно зібрано, тому кожне зображення в іконографії Зілінка має не лише художницьку, але й дослідницьку цінність. Це підкреслює роль виставки як не лише художнього акту, але й історичного репертуару, що потребує уваги з боку музейників, богословів та аудиторії.

Якщо говорити про стиль, то головна пластика образу Зілінка опирається на неовізантійський вираз, водночас вплітає модерністські концепції світлотіней та витончених ліній. Ця дизайнерська та образна лінія дозволяє створювати живі, «глядні» лицеві образи святих, що відчуваються як сучасні голоси в храмовому просторі. Такий підхід відповідає потребі у відповідальній інтерпретації сакрального мистецтва, яке не замикається в історичній реконструкції, а активно шукає свій голос у сучасному мистецькому ландшафті.

Протиставлення: традиційні образи та авторський синкретизм

Порівняння між каноном та експериментом

• Канон vs свобода вираження: традиційні ікони зберігають богословське наповнення, тоді як Зілінко вводить елементи модерністських технік та вітражних акцентів, що не знецінюють сакральне, а розкривають його через сучасний лексикон.
• Путь до образів: у класичних образах Богородиці з Христом Еммануїлом чи Спаса Вседержителя відчувається глибока церковна читання, тоді як у роботах Зілінка зʼявляються «життєві» лики з підвищеною пластичною динамікою.
• Техніка та матеріал: неовізантійські риси поєднуються з мозаїчними та вітражними рішеннями 60‑х років модернізму, що створює унікальний образний код і дозволяє звертати увагу на кольоротворчі та композиційні рішення.

Це протиставлення також відображає внутрішній конфлікт художника: з одного боку — бажання зберегти богословську істину, з іншого — прагнення переосмислити динаміку лика у сучасному культурному контексті. У виставковому просторі це виражено через ранні теми, які переплітаються з новими образами, де ікона перестає бути зачиненою формою та перетворюється на живий діалог із глядачем та храмом.

Зрозуміло, що іконографічна система Зілінка має своєрідність: не вона копіює минуле, а створює новий синтез з ніби підсвідомою логікою того, як неовізантизм може звучати в умовах сучасної галерейної культури та храмової реальності. Таке протиставлення допомагає глядачу не зупинитися на ефекті «старовини», а відчути живий діалог між традицією і сучасністю.

Причинно-наслідкові зв'язки: історія, контекст, вплив

Ланцюг подій та наслідків

• Радянське переслідування сакрального мистецтва створило потребу зберігати традицію «підпільно»; згодом, після здобуття незалежності, зʼявилася можливість вільно досліджувати й відроджувати іконописні шляхи.
• Ідея відшукати «свою ікону» стала домінуючим мотивом у творчості Зілінка, що зумовило концептуальну лінію виставки: від уваги до історії до активного творення нового образного слова.
• Контекст галерейного середовища та церковної спадщини — ICONART та Шептицький музей — забезпечив інституційні рамки, де сакральне мистецтво може бути представлене як художній та культурний артефакт для ширшої аудиторії.

Додатковий вплив має галицька іконописна школа, з її традицією ліній та пластичних форм, що втілюється через образи, натхненні Іваном Рутковичем та бароковими рисами. Цей вплив дозволяє не лише зберегти символіку, але й розширити мову пластику: від лінійної ясності до динаміки виразних ликов та світлотіні. У такому контексті відчувається злагода між історичною памʼяттю та модернізацією художнього виразу.

Звідси випливає ключова візія: не тільки відображення минулого, але й прогноз щодо майбутнього української сакральної образності. Інституційні та мистецькі практики вказують на можливість використати поєднання богословського змісту та художнього досвіду для формування нового читання сакрального простору. Саме тому не лише розповідь про неовізантизм, але й аналіз того, як сучасний художник інтегрує цю традицію у своїй мові, є вагомим внеском у розуміння українського мистецтва 21 століття.

Експертна реконструкція: майбутнє неовізантизму в українському сакральному мистецтві

Рекомендації та перспективи

• Підсилювати міжкультурні та міжінституційні віку: співпраця між галереями, храмами та освітніми майданчиками дозволить більшій аудиторії знайомитися з неовізантизмом як живою традицією, що адаптується до сучасних реалій.
• Акцент на дослідницькій роботі: збирання матеріалів, документування спадщини та публічне обговорення історико‑мистецьких шляхів збереження дозволяють формувати критичне розуміння образів у контексті їх богословського змісту.
• Освітні програми: створення курсів та майстерень з іконопису та сакрального мистецтва, де учасники вчаться не лише технікам, але й богословським підвалинам образів — це підтримує цільову аудиторію та збагачує культурний ландшафт.

За підсумком, виставка не просто розкриває творчий шлях Ігоря Зілінка, але й пропонує модель для майбутньої інтеграції сакрального мистецтва у сучасне культурне життя. Це демонструє зразок того, як сімейна традиція може стати каталізатором для нових форм вираження, збереження та трансформації церковної образності. За словами експертів та учасників, неовізантизм Зілінка не зупиняється на відродженні минулого — він сприяє розвитку динамічної системи образів, що говорять з містами, храмами та глядачами в реальному часі.

Виставка «Ігір Зілінко. Ікони» триватиме у галереї ICONART у Львові до 19 липня 2026 року. Вона стала точкою перетину спадщини та сучасного мислення, дослідженням того, як сакральне мистецтво може бути зараз не лише реліктом, а живою мовой, що говорить із кожним новим поколінням.

Якщо вам сподобалася публікація, запрошуємо долучитися до гонорару автора: МОНОбанка для гонорарів.

У попередньому матеріалі відсутня чітка практична дорожня карта для реалізації ідеї «пошуку ікони» у сучасному культурному середовищі: як перетворити концепцію на конкретні ініціативи в галереях, храмах та освітніх майданчиках. Нижче пропоную структурований план, який доповнює аналітику та підсилює контекст через поєднання сакрального мистецтва, неовізантизму та галицької школи іконопису.

Практична дорожня карта для сучасного сакрального мистецтва

• ● Етап 1: визначення партнерств та фокусних форматів заходів
• ○ Етап 2: розробити навчальні матеріали з богословськими підвалинами образів
  • ■ навчальні курси з практики іконопису
  • ■ матеріали з аналізу світлотіні та композиції
• ■ Етап 3: запуск публічних програм та виставок з інтегрованими храмовими елементами
• → Етап 4: документування та публічне обговорення результатів

Реалізація запропонованого плану дає змогу зберегти богословську глибину та відкрити образи для широкої аудиторії, збагачуючи музейні та храмові контексти живим діалогом.

Питання 1

Основна відповідь полягає в тому, що виставка демонструє живий діалог між традиційним каноном та сучасною виразністю неовізантизму. В контексті це означає, що образи Ігоря Зілінка не обмежуються відродженням минулого; вони інтегрують зміни світлотіні, ліній та кольорів, що дозволяє сучасному глядачу відчути богословську глибину через нову мову.

У більш широкому вимірі це формує практичні вектори для музейних програм, освітніх майданчиків та церковного середовища: збереження традицій у сучасному ландшафті, зрозумілому для різних поколінь.

Питання 2

Поєднання неовізантизму та галицької школи проявляється через дотримання канону та одночасне використання модерністських технік. У портретних образах з’являється світлотінь, динаміка лика та пластика, які не руйнують канон, а розширюють його читання. Це дає можливість побачити не лише сакральні образи, а й людське благоговіння, виражене новою образною мовою.

Таке поєднання підкреслює відповідальність перед храмовою практикою та громадським контекстом, де сучасне мистецтво може бути не лише експонатом, а живим діалогом.

Питання 3

Інституційне середовище з боку ICONART та Шептицького музею створює рамки для взаємодії між художником, богословами та аудиторією. Важливо, що такі платформи дозволяють не лише презентувати твори, а й документувати спадщину та формувати відкриті дискусії навколо богословських аспектів образів. Це зменшує ризик візуального релятивізму та підтримує критичний діалог між мистецтвом і вірою.

Крім того, інституційна підтримка стимулює міждисциплінарні дослідження та публікації, що піднімають на новий рівень розуміння сакрального мистецтва в Україні.

Питання 4

Практичні кроки для галерей та храмів: 1) формування партнерств з освітніми та культурними інституціями; 2) створення документальних каталогів та баз даних образів; 3) проведення майстер-класів з іконопису та богословських лекцій; 4) організація публічних заходів з інтеграцією храмових практик у музейний простір; 5) публікація досліджень та розповсюдження матеріалів серед аудиторії.

Ці кроки дозволяють зберегти традицію, а також зробити її доступною для ширшої громадськості та молодих поколінь.

Питання 5

Потенційні траєкторії розвитку включають міжконфесійний діалог, розширення освітніх програм та цифрові формати збереження спадщини. Розвиток міжгалузевих партнерств та академічних студій прискорюють появу нових образних мов, водночас зберігають богословську основу образів та їх служіння літургійній та культурній сцені.

Такі напрями дозволяють Україні продовжувати традицію у модерному контексті та готувати майбутні покоління до глибокого розуміння сакрального мистецтва як живої культури.

Питання 6

Залучення читачів до теми можливе через участь у освітніх програмах, відвідування виставок та участь у публічних дискусіях. Також важливим є читання досліджень, каталогів та блогів експертів, що розкривають богословські сенси образів. Активна участь у форумах та колабораціях з університетами дозволяє аудиторії розширювати контекст іконописної спадщини та її сучасні інтерпретації.